Вот нам на пару украинской литературы задали написать этюд. Хм, по моему интересно, вот только тема мне не по душе:( Ну ничего, что-то написала. и удивительно!- но мне нравится!! И решилда напечатать его сдесь.
Да простит меня пернатый мальчик, за то что я использовала его историю...Мне недавно сказали, что у меня все стихи и все-все только о нем, и что я совсем уж необычная фанатка:) Похоже, я опять подтверждаю этот статус...
Надеюсь, перевод на этот раз не поребуется:)
"Сонце, я тобі вдячний"
... Її очі палали якимось дивним почуттям. Він дуже добре пам`ятав оті спалахи в дівочих очах, які так нагадували йому тріпотіння полум`я свічок у темряві. Він памятав, як вона тихо піднялася, розвернулася, і не вимовивши ні слова пішла, щоб назавжди знакнути з його життя. Але, серце не забуде, правда ж?
Ранок видався пречудовим. Здавалося, саме щастя зійшло на землю співом ранкових пташок, літнім теплим вітерцем... Він йшов і не бачив цього щастя, не розумів. Тільки біль, страшний, пекучий молотив його у гострих обіймах. Вона пішла...Пішла, щоб ніколи не повернутися. Чому?! Він зупинився і стиснув у кулаках тоненькі промені сонця. Вони тихесенько скрикнули, та заграли перед ним своїм яскравим світлом... Заграли, та не відповили...
Що він робив не так? Можливо, він приділяв їй мало уваги? Чи не міг зробити її щасливою, подарувати те сонячне почуття? Чи недостатньо любив? "Ні,- посміхнувся він,-я кохаю її більше, ніж навіть тебе."- звернувся він до сонця... А може, це вона не розуміла його душі і... Ні,ні! Тільки вин винен, не вона, і повинен знести совю кару. Сонце посміхнулося з небес; сміялося з його стражданнь, та катувало за щось, чого і не було... А він, понуривши голову, терпів, приймав цю кару. Наветь сам, закривши очі, встромляв у серце веселі промінці. "Винен, винен..."- шепотіли його тонкі губи.
Сонце посміхалося. Вони розливаолся п`янким теплом по землі, вітало радісними словами людей, наповнювало кольорами життя рослин, дарило птахам їх стрункі блискучі голоси... Воно раділо усією своєю пристрасною яскравістю, і з ним раділи люди, відповідали йому посмішками, трохи затуливши очі. Сонце раділо, і не було йому діла до нещастя, до життєвих трагедій. Це його не стосується, воно повинно тільки радіти, дарувати тепло. А сум - ні, це не до нього, вибачте.
Він йшов, то потихеньку, то прискорюючи шаг. Його душа вже розкололася навпіл, і все чогось прохала, прохала... Одна частинка прагнула цієї дикої, темної та жорстокої кари, а інша - хотіла побігти, сховатися і нічого не чути, не відчувати...
Він згадував той вечір. Як багато сподіваннь він покладав на нього! З радісним нетерпінням чекав того вечора, підганяв час. та як і всі весело посміхався світлу сонця... А тепер - розучився. Виявилося, що у долі зовсім інші плани... Він згалував її очі, які він так кохав, у яких було все його життя. Але тепер вони не належать йому, їх нема... Вони щезли разом з нею. Все, кінець, кінець всьому...
" Світиш, сонце?- вимовив він,- Світи...Даруй своє тепло та щастя! Світи для неї!Посміхайся їй. Нехай вона буде щаслива, прошу тебе! Нехай не я, нехай не зі мною, але... щаслива. Благаю тебе, сонце! Світиш? Ну, добре. Сонце...я вдячний тобі за це, бо це для неї, да? Скажи їй, що я вибачаю їй, якщо є за що...Вибачаю! Але ось... собі я вибачити чомусь не можу...А ти світи, сонце, світи..."
Воно світило. Світило і не бачило сумних холодних очей того хлопця. Не бачило, як хвилину тому маленька руда дівчинка загинула під колесами автомобіля, як не дочекалася мати сина з війни; не помічало, як болять та стікають кров`ю серця та душі багатьох...
Воно світило. Світило і посміхалося високій жінці, що катила у колясці жвавого здорового малюка, худенькому чорнявому хлопчику, який ось-ось освідчиться у коханні, дівчині, що тримала у руках тендітні квіти. Сонце посміхалося їм і чуло їхні голоси, що зливалися у небі у єдиний гучний звук:" Я вдячний тобі, сонце!" ...
[300x230]