Досягнення п’яти останніх років залишаються ніби в тумані. А досягнення були, і неабиякі — у сфері гідності й свободи, самоусвідомлення і зцілення від історичної амнезії. Нинішня влада ніби не хоче помічати знакову для національної ідентичності дату — День пам’яті жертв Голодомору. Напередодні цього дня «УМ» запросила до розмови людину, яка заклала початок змін у самоусвідомленні українців.
— Вікторе Андрійовичу, Голодомор–геноцид за останні роки вже всебічно досліджений, розслідуваний і засуджений. Однак загальнонаціонального осмислення трагедії ще не відбулося. І серйозних кроків для виходу з кризи, спричиненої наслідками геноциду, також не зроблено. Чому так?
— Мене часто дивує короткозорий, дрібний підхід до Голодомору 1932–33 років. А ця трагедія пройшла через долю не лише тих 10 мільйонів, які загинули, не народилися, не жили. Вона — в долях мільйонів, які нині живуть і представляють українську націю. Це одна з найбільших гуманітарних катастроф, яку зазнало людство. Голодомор визнано злочином. Є формальне визнання, яке відбулося. Але щось ще має відбутися в душах мільйонів людей — цього, на мою думку, ще не сталося. У нас це ще попереду. Утім, як говорив наш видатний Григорій Сковорода, найбільша втрата — це втрата не грошей і не ресурсів, а втрата часу.
— Чим для вас особисто є Голодомор?
— Моя родина в ряду жертв така ж, як і мільйони українських родин. У моєму селі — 14 цвинтарів. Дві третини похованих у них — це односельці, які загинули в 1932–33 роках. Над ними десятки років не було хрестів. Там покояться і мій дід, і мої тітки, і мої бабусі. На жаль, де могилки багатьох із них, я не знаю. І не від того, що я поганий онук. А тому що ті, хто очолювали комуністичну владу, постаралися, щоб мільйони таких як я не знали ні діда, ні бабусю, ні де вони поховані, ні як вони загинули. Бо це є ще одна правда про те, що ми сьогодні називаємо найбільшою національною катастрофою. Голодомор можна зрозуміти лише в контексті нашого національного становлення. Адже найвільніший, найбільш незалежний клас — селянство, яке мало землю, хліб, формувало власне життя, мріяло про державу, організовувало тисячі повстань, щоб те все від них не забрали. А ще ж були розстріляні інтелектуали, знищені словники української мови. Голодомор прочитується в цьому ряду і ми розуміємо, задля чого це все робилося.
— Нині ситуація наближається до катастрофи. Про це свідчать якість життя, тиск на приватних підприємців, «переворот» в освітній галузі. До чого готується нація — дати відсіч чи стати жертвою?
— Я не вірю в те, що націям роблять подарунки, що замість них заочно хтось вирішує питання, які кожен має вирішити для себе — для свого самоусвідомлення і становлення. Ми часто дивуємося прикладу чехів, поляків, словаків, литовців — як їм вдається постати після неволі. Часто бере добра біла заздрість — чому так не стається в Україні? Коли проаналізувати, приходиш до висновку: ті нації, з яких ми хочемо брати приклад, зробили серйозне домашнє завдання. Бо питання національної соборності є ключовим для того, щоб реалізувати чи економічну, чи соціальну реформу, чи будь–яку зміну в житті.
— А яким чином ви бачите оту соборність? Про неї так багато говорять, але ніхто, здається, не відає, як її досягти...
— Не думаю, що це питання складне. Будь–який тлумачний словник говорить, що нація — це спільнота. І вона має спільне устремління. І коли ми говоримо про спільноту українську, нам часом говорять, що для того, аби ми почувалися братами і сестрами, питання української державної мови не є обов’язковим. Або ж що в нас немає власної історії. Утім вона є і складається зі сторінок боротьби за свободу. Написати чесну історію — це наш обов’язок. У нас є власна пам’ять. Це речі, які нібито й банальні. Але коли ми засвоїмо, що те, що перелічено — це наше, з нашим, українським поглядом, — з цього проростає те, що ми називаємо соборністю. В’ячеслав Чорновіл свого часу казав: «Запам’ятай: Україна починається з тебе. Не з президента, не з голови сільради чи обласної адміністрації. З тебе». Як ми себе визначаємо в українському світі — так значною мірою залежатиме те, як скоро ми станемо нацією соборною, нацією єдності.
— Наскільки є важливою солідарність між українцями? І тоді, в час Голодомору, і сьогодні?
— Думаю, це основа. Я виріс у селі й завжди вражався тому, що, зайшовши до найбіднішої бабусі, ніколи не вийдеш із хати, щоб тебе не пригостили. Чи молоком, чи скибкою хліба. Думаю, що за 70 років ХХ століття комуністичному режиму, безумовно, вдалося спотворити традиції, духовність, взаємовідносини між людьми. Але я оптиміст. Думаю, кожен з нас усвідомлює путь, яку слід пройти. Нас упродовж історії рвали на шматки — Російська імперія на Сході, три–чотири імперії на Заході. Нас привчали до чужої мови, давали медалі тим, хто виявлявся кращим у «справі забуття». Нас намагалися кидати в сюрреалізм — без Вітчизни, без своєї школи. Але мені здається, що базові речі в нас залишилися. Після 170 заборон української мови і
Віра Іванівна Ульянченко належить до невеликої когорти успішних жінок–політиків. Але навіть після високих крісел керівника Київщини та глави секретаріату Президента Віра Іванівна не пішла на відпочинок. Цієї осені Віра Ульянченко, очоливши список «Нашої України» (№15 у виборчому бюлетені), йде на вибори до Київської обласної ради. «Я повертаюся на Київщину, щоб завершити розпочате», — зазначає Віра Іванівна. Екс–очільник області чудово обізнана з потребами регіону — без будь–яких нотаток «видає» повну довідку про район, село, з усіма проблемами і досягненнями. На стіні в офісі Віри Іванівни — велетенська карта Київської області. А на робочому столі комп’ютера — фотографія Віктора Ющенка. «Ми не зраджуємо своїм ідеям і знаємо, що потрібно робити далі», — переконує Віра Ульянченко.
«Зараз Київщина на 18–му місці серед областей»
— Віро Іванівно, за часів вашого керівництва областю Київщина стабільно входила у п’ятірку найуспішніших регіонів України. У якому стані область зараз, після зміни влади?
— Знаєте, моя подруга завжди, коли для неї питання не дуже приємне, говорить: «Ну навіщо ти це запитала?». Я зараз те саме можу сказати. Бо мені дуже боляче, що Київська область зараз посідає 18–те місце серед усіх регіонів України. А була ж, дійсно, у період 2006—2008 років у п’ятірці лідерів. І ми конкурували з Дніпропетровською, Донецькою областями — з регіонами, які мають дуже потужний економічний потенціал.
— І що ж дозволило тоді досягнути таких результатів?
— Ми активніше працювали на перспективу, ніж інші області, залучали інвестиції. Це був «ексклюзив» Київської області. Причому залучали інвестиції не лише у традиційні для Київщини галузі. Наприклад, з’явилися логістичні центри (а запущено їх було всього 10). Але головне, що дивувало журналістів і експертів, — із моменту початку будівництва до введення в експлуатацію проходив усього один рік. Про що це говорить? Обласна влада була налаштована на підтримку бізнесу. Ми максимально сприяли його розвитку.
Нарощувався потенціал і в агропромисловому комплексі. Треба сказати, що за ті роки обсяги інвестицій зросли майже у п’ять разів, і ми ввели в дію 10 великих підприємств.
«До нашого приходу були села, де жоден ліхтар не горів»
— Але ви завжди казали, що пріоритетом для вашої команди лишається соціальна сфера — освіта, медицина...
— Я почала розмову з економіки, бо в ній — і робочі місця, і ресурси для соціальної сфери. Але можу прямо стверджувати, що ці три з половиною роки були найкращими роками для розвитку соціальної сфери Київщини. Я можу прийти в кожен район, і моїй команді є про що сказати. Адже за цей період було газифіковано 15 районів Київщини, реорганізовано і реконструйовано 14 обласних медичних закладів, створено 75 нових акушерсько–фельдшерських пунктів. Ми відкривали сучасні поліклініки там, де ніколи їх не було. Наприклад, місто Ірпінь ніколи не мало окремої поліклініки. Зараз там стоїть 6–поверхова будівля.
Чітко можу звітувати, що ми зробили для покращення інфраструктури. Я вам скажу, що коли ми прийшли до влади, на Київщині були населені пункти, де жоден ліхтар не горів. Сьогодні населені пункти набагато краще освітлені.
Ми сказали, що будемо дбати про літніх людей, — відкривали будинки пристарілих. Казали, що будемо дбати про школи, — і купили 92 шкільні автобуси. Ми 13 гімназій і ліцеїв відкрили для обдарованих дітей, відновили та збудували 92 дитячих садочки. Ми подбали і про таку програму, як «Шкільна бібліотека», яку до нас ніхто не робив. Була в нас і програма «Власний дім», спрямована на підтримку молодих спеціалістів у сільській місцевості. Не забули ми й про стадіони, дитячі майданчики — тільки спортивних центрів відкрилося біля 50!
— Працівники культури Київської області, знаю, добре згадують про ваші справи.
— Ми просто зрозуміли, що не хлібом єдиним живе людина. Через це для нас було важливо, щоб будинки культури були опалювані, щоб художні колективи Київщини отримали підтримку. Тому ми їх забезпечували інструментами, костюмами, ми їм давали сцени. Так ми висловлювали повагу до тих, хто дарує людям свою творчість.
— Один із найамбітніших ваших проектів — Кільцева дорога. Яка його доля? Нинішня влада, здається, вже й забула про нього.
— Ми вперше взялися за такий масштабний проект. Він не лише технічно складний, він ще й реалізовується в умовах приватної власності на землю. Тобто відведення під нього землі у таких масштабах є непростою справою. Але ми змогли спроектувати і, найголовніше, пояснити громадянам, що Кільцева дорога — це основна артерія Київської області. Вона дасть Київщині новий імпульс: робочі місця, попит на місцеву продукцію, відрахування до бюджету. І люди сприйняли це.
Ми розпочали будівництво, незабаром запрацює Жулянський шляхопровід. Кільцева дорога, «Київське коло» — це наш стратегічний проект для Київщини, ми його відстоюватимемо і надалі. Крім того, ми хочемо завершити створення міжнародного вантажного аеропорту в Узині.
— За вашого
Моральний авторитет Львівщини та всієї України, багаторічний політв’язень радянських часів, перший заступник В’ячеслава Чорновола у першій демократичній Львівській облраді Іван Гель нещодавно вступив до «Нашої України». Як і в «рухівських» 1980—90–х роках, Гель вважає, що зараз — час людей чистої моралі, час активних дій проти ракових антиукраїнських метастазів. В інтерв’ю «Україні молодій» 73–річний дисидент розповів про причини системної кризи українських партій та рецепти порятунку країни.
Причини — в подвійній моралі
— Іване Андрійовичу, ви в боротьбі проти системи прожили непросте, можна сказати, героїчне життя. Чи вас не охоплював жаль за втраченою молодістю?
— Я чинив так, як батько, хоча я його знав порівняно недовго. Я мав і дядька — крайового провідника ОУН Зеновія Тершаківця, який загинув у 35 років. Усе, що я робив, я не вважаю героїчним. Мені часто казали, що я страждав. Я не страждав — я просто робив те, що мав робити. Я чинив синівський обов’язок щодо України, намагався продовжувати справу батька. Він у свої 18 років був стрільцем–добровольцем Української галицької армії. У 1940–х він був станичним, зв’язковим окружного провідника СБ [ОУН].
Я відсидів багато років, але не вважаю, що вчинив героїчний подвиг. Хіба порівняно зі звичайним обивателем. Хтось, навпаки, каже, що я був дурний, бо не пішов у комсомол і не вчився, не пішов у Компартію і не дістав квартири. Але я прожив життя так, як мусив. Бо у 20—30–х роках було нормою, коли казали: або здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї.
— Чи можна порівняти повоєнний час, 1970–ті роки і нинішню ситуацію? Адже тепер патріоти в Україні також зневірюються?
— Народ завжди живе емоціями. Завжди є небагато людей, сильних духом, котрі навіть втрачаючи, не впадають у депресію, а продовжують працювати. Нинішня ситуація в Україні породжена не останніми п’ятьма роками і навіть не останніми 20 роками. Вона коріниться у подіях останніх 50—70 років. Свого часу товариства «Просвіта», «Пласт» і «Сокіл» та греко–католицька церква створили сплав віри і внутрішнього поклику, виховавши покоління 30–х та 40–х. У повоєнний період не було часу на розбещування. А вже потім прагматизм, у гіршому розумінні цього слова, робив так, що все перетворювалося на духовний секонд–хенд. І КДБ, і посмикування простої державної системи настільки залякували, роблячи людей, м’яко кажучи, гнучкими, що годі й казати. В одному товаристві він був патріот і ніби не лицемірив, говорячи про якісь цінності, а паралельно він був слухняним комсомольцем, готовий здати тих людей, перетворившись на щось жалюгідне. Це творило суспільство подвійної моралі, роздвоєності душі. Це призвело до того, що покоління моєї доньки, та й вона сама, попри те, що шляхетна, віруюча і порядна, — «совок». І я якоюсь мірою «совок».
Наведу невеличкий приклад: колись ми з мамою сапали буряки у колгоспі, і десь я там лишив бур’ян. Мати мені каже, чого ж то я так. Я їй пояснив: кому то треба, це ж «колгоспне»! А мати мені повіла: «Нє, сину, де б ти не працював, на панщині, в колгоспі чи в себе, — все маєш однаково сумлінно працювати. Бо це Боже».
То було покоління глибокої віри і послідовної порядності. А потім уже сталися фатальні зімни: мовляв, якщо не вкрав на заводі — дурень. Бо ж у моралі внутрішньої вседозволеності можна робити все, що завгодно.
Із подібною мораллю ми увійшли у події кінця 1980–х років. Чимало трималося на ентузіазмі, на певній ейфорії. І якби лідери продовжували, цей державотворчий імпульс не згас би за три–п’ять років. Пам’ятаю, як у 1992—93 роках Президент Кравчук звернувся до Руху: «Я хочу опертися на Рух». Чорновіл із комуністами дружити відмовився й пішов у глуху опозицію. А треба було брати цю владу. Бо ми ніби самі створили, але самі почали ламати.
Зараз ми маємо сумний наслідок того. І мусимо починати знову боротися, майже від початку. Знайти нові політичні критерії. «Регіонали» з комуністами та «литвинівцями» стали системою. Вони захопили не лише гілки влади — вони захопили владу системно. Тож і опір потрібен системний. А як його досягти... Знаєте, це нагадує ракову пухлину.
«Лише громадські організації можуть чинити опір»
— Чи можливо зупинити метастази?
— Потрібна солідарність. Але її нема, бо нема лідерів. На партійній основі солідарність не відбудеться. Лише громадські організації і суспільство можуть чинити опір.
— Тож нинішня система сильніша від совєтської?
— У ній також немає одностайності. І на неї чекає той самий крах, як і на Юлю Тимошенко. Ці вибори, наприклад, у Галичині, мають стати лакмусовим папірцем.
— Але ж опозиції так і не вдалося сформувати гідні партійні п’ятірки...
— Так, аби порятувати українську політику, списки мають складатися з духовно чистих людей. Таких списків нема в жодній партії. Низка достойних людей перебуває на політичному узбіччі. І ніби є потреба в моральних авторитетах, але, з іншого боку, їх украй важко знайти та залучити.
— Ви нещодавно зробили крок — вступили до
На следующее утро после концерта Валерия Меладзе мы решили позвонить маме Анастасии Приходько. Всегда переживаешь, когда тревожить интервьюера приходится в выходной, а тут еще часы перевели. Но Оксана Михайловна в десять утра уже вела войну с сорняками на даче. И ответить на вопросы «Новой» согласилась с удовольствием.
— Оксана Михайловна, на концерте в Киеве Настю принимали на ура. Она осталась довольна приемом?
— Киев — ее любимый город. Поэтому даже если Настю тут ругают, для нее это ругань близкого человека. Дочка с удовольствием работает в столице, настроение у нее здесь хорошее. Правда, она немножечко подустала, потому что у нее все время репетиции, концерты. Сейчас дочка уезжает в Москву — там будут фотосессии, выступления, записи какие-то. В общем, много на Настю свалилось сразу, а так — все нормально.
— Не жалеете, что отдали ее в шоу-бизнес? Палки в колеса — на каждом шагу.
— Жалею, конечно. Но всегда в данном случае мое слово последнее, ведь главное в воспитании детей — не мешать. Если бы я Настю отговорила, у нее бы была обида на всю жизнь, что она не реализовалась. Теперь дочка узнала на собственной шкуре, что это такое — шоу-бизнес, поскольку рассказы никогда ни к чему не приводят. Разумеется, она ждала немножко другого, а получила все сразу. Она всего лишь спела песню про маму — и почему столько злости в ответ?
— Ваши друзья, родственники, коллеги поддерживают?
— Такое ощущение, что у нас одна большая семья со всеми — телефон разрывается: увидят дочку на каком-то канале, а мама еще не в курсе. У меня хорошие друзья, Настю с детства растили — знают, как свою дочку. Все переживают по полной программе.
— Как вам новый образ Насти? Она более женственной стала, волосы вроде бы нарастила.
— Знаете, у дочки всегда были длинные волосы, это потом почему-то на «Фабрике» ей их стали обрезать, сегодня — обратно наращивать. Настя с такой прической очень трогательна. Ну и потом: телевидение несколько сантиметров-килограммов прибавляет, а она маленькая сама по себе. Крохотная. Оттого даже не может выглядеть мужеподобной — сухоручка миниатюрная. И роста невысокого, и ее эти исторические 52 килограмма (смеется). Я смеюсь, потому что, по-моему, родила ее с таким весом.
— В прошлом году, перед самым важным выступлением на «Фабрике», Настя серьезно заболела. Сейчас не беспокоит здоровье?
— Нет, слава Богу, все нормально. Единственное — ей тяжело, так как на отдых нет времени. То клип на песню «Мамо» снимали у Алана Бадоева, то еще что-то…
.
— Чья идея была сделать клип у Бадоева? Он же снимает видео и делает шоу вашей конкурентке — Светлане Лободе.
— Просто Алан снимал Насте предыдущий клип на песню «Безответно» — Меладзе с ним давно работает. Поэтому, я думаю, это просто было продолжением хорошей традиции.
— В Москву в мае поедете на «Евровидение»?
— Нет, Настя мне никогда не разрешает, чтобы я присутствовала на каком-то конкурсе. Говорит: «Мама, если я узнаю, что ты в зале, буду волноваться в сто раз больше. Ответственность перед тобой выше, чем перед всем миром». Она знает, как я переживаю, боится, что передам ей настроение. И когда я на какие-то ее концерты попадаю, стараюсь остаться незамеченной.
— Когда проходил национальный отбор в России, основная конкуренция возникла между Настей и Валерией. Объективно — как вы расцениваете ее номер? Может, дочка или вы любите творчество Валерии?
— Валерия не совсем мой исполнитель: я не очень люблю, так сказать, сентиментальную лирику.
— У Насти 21 апреля — день рождения. Вы уже думали о подарках?
— Ей сейчас очень трудно делать подарки, потому что когда она была маленькой, было проще. Маленькие дети — маленькие подарки, большие дети — большие подарки (смеется). В прошлом году мы дочке цифровой фотоаппарат подарили, ведь она много ездит с выступлениями — чтобы какие-то воспоминания остались. На Новый год Настя просила крестик с цепочкой из монастыря, чтобы обязательно освященный был: его и подарили. А вообще она звездочку с неба не просит. В этом году я непременно придумаю что-то оригинальное, но ей главное, чтобы мы, родные, рядышком были.
http://novaya.com.ua/?/articles/2009/03/30/100818-9
[314x]
Это цитата сообщения ISCRA Оригинальное сообщение
Анастасия Приходько. Факты, о которых молчат
!Берите себе в цитатники!
Журналисты уже достали писАть гадости о Насте. Надеемся, с вашей помощью нам удастся донести хорошее о Насте!
Возложение цветов ночью после концерта (Волгоград, Мамаев Курган.)
Анастасия Приходько и Корнелия Манго.
фото:
[показать]видео:
О чёрном цвете
А. Приходько и Корнелия М.: "Три зимы"
Анастасия Приходько. У памятника в Таллине
Часы за благородство
17 декабря (17.12.2008) на Патриарших прудах в особняке агрохолдинга «Талина» состоялась церемония награждения певицы Анастасии Приходько премией «Признавая благородство души».
Анастасия получила награду за то, что помогла ребенку преодолеть страшную болезнь. Год назад она вместе с выпускниками «Фабрика звезд – 7» приняла участие в благотворительном федеральном проекте «Талина и Звезды вместе в борьбе против рака». До выступления в Ледовом Дворце Мордовии, фабриканты посетили онкологический центр и дали мини-концерт для детей, которые по состоянию здоровья не могли присутствовать на большом концерте. Анастасия не вышла на импровизированную сцену, потому что 14-ти летний мальчишка, готовящийся к операции не отпускал ее руки и шептал о том, что он тоже хочет петь на сцене, как она. Настя настолько растрогалась, что сняла с руки свои часы и подарила ему со словами «У тебя все получится!». По словам Анастасии, в тот момент она готова была отдать ему все. Единственное о чем жалеет певица, что провела с ребенком слишком мало времени. «Особая роль в борьбе с онко-заболеваниями отводится моральной поддержке больного, - говорит Главный врач Детской республиканской клинической больницы №2 Олег Солдатов. - Мальчик перенес операцию и пошел на поправку. Возможно, именно часы молодой звезды помогли ребенку преодолеть страшную болезнь». Получая премию за удивительную душевную щедрость и сопричастность к проблемам больных детей Анастасия призвала всех «королей» шоу бизнеса помнить, что будущее - за подрастающим поколением, которое нуждается в помощи и поддержке.
это ещё не всё...
В гибельном флианте
В гибельном фолианте
Нету соблазна для
Женщины. - Ars Amandi
Женщине - вся земля.
Сердце - любовных зелий
Зелье - вернее всех.
Женщина с колыбели
Чей-нибудь смертный грех.
Ах, далеко до неба!
Губы - близки во мгле...
- Бог, не суди! - Ты не был
Женщиной на земле!
29 сентября 1915
Это цитата сообщения alexjdanov Оригинальное сообщение
Анастасия Приходько "За тебе знов" Евровидение Украина
Певицу Ирину Билык отучили говорить «спасибо» за комплименты — она просто улыбается в ответ: "На заре моей карьеры один опытный итальянец сказал: «Запомни, Ира — красивая женщина никогда не должна говорить «спасибо». Вот иногда позволяю себе пользоваться его советом. Под настроение. Но за услуги, пусть мелочные, но сделанные с улыбкой, сама поблагодарю всегда. При этом не обижаюсь, если кто-то забудет меня поблагодарить. «Спасибо» надо говорить по наитию. Единственный, от кого я могу это потребовать — сын Глеб. Он должен говорить это слово мне каждый день — за завтрак или разрешение за компьютером посидеть, — пока не воспитаю из него джентльмена», — смеется Ирина.
А своим самым масштабным «спасибо» в количестве нескольких тысяч экземпляров, певица считает обложки своих альбомов: «Там всегда есть приписочка: «Огромное спасибо...» и длиннющий список тех, кто мне помогал». Но есть один-единственный человек, которого Ирина не успела поблагодарить: «Никак не представляется случая сказать поп-звезде Мадонне спасибо — за то, что я взяла ее образ. Но я это еще сделаю».
Сьогодні виповнюється 40 років Міхаелю Шумахеру.Від щирого серця вітаю його з цією датою.Щастя,величезного кохання та довголіття.Цей світ без Тебе був би набагато нуднішим.Я люблю Тебе! [показать] [показать] [показать] [показать] [показать] [показать] [показать]
В музичному шоу "Однокласники.Новорічна зустріч" виробництва телеканалу "Інтер" Ірина Білик зіграла персонажа,який відоми багто років,-співачку.Ірина Білик виконала композицію "У погоды нет плохой погоды" з фільму "Службовий роман".Це символічно для зірки,оскільки саме службовий роман,який виник на майданчику одного танцювального проекту,подарував їй кохання.В жовтні Іра та хореограф Дмитро Дікусар відзначили річницю весілля. Зараз колишня "однокласниця" згадує про все,що пов,язане зі святом.
-Ірина,Вам доводилось виступати в якихось кумедних новорічних костюмах?
-В садочку та початковій школі моєму вбранню заздрили всі діти!Бо я завжди була Снігуронькою,а вони отримували ролі Сніжинок.Тільки одного разу я була Матрьошкою...
Ще в дитинстві я полюбляла прикрашати себе блискучим дощиком,щоб бути схожою на ялинку.Дощик обожнюю до сих пір,я б з задаволенням прикрашала ним свої наряди!
-А як Ви святкували Новий рік у шкільні роки?
-Перед святом я завжди пропускала уроки.Мені потрібно було підготуватися до виступу на шкільному новорічному вечорі.Репетиції т урочистості відбувались в актовому залі,де під акомпанемент фортепіано я співала власні пісні.На Новий рік одягала найгарніше плаття,яке було у моїй шафі.
-Ви підтримуєте стосунки з однокласниками?
-З багатьма бачусь інколи,і то випадково.Наприклад,з колишньою вчителькою я якось зіткнулась в салоні краси,куди ми разом зайшли робити зачіски.З дівчатми зі школи інколи зустрічаємось,але тільки з тими,з якими ми дружили.У нас невелика компанія-до чотирьох чоловік.Багато роз,їхалось,у кожного своє життя...Наприклад,моя найкраща подруга вийшла заміж за німця і зараз живе в Німеччині.Але коли інколи вона приїзджає,ми обов,язково знаходимо час,щоб побачитись.
-Зараз дуже популярні сайти по пошуку друзів.У Вас є там своя сторінка?
-Ні.Мені немає коли відповідати.Хоча моїх сторінок на сайті "Однокласники" штук п,ять.Ми просили їх знищити.Для чого обдурювати глядачів?Але люди не хочуть прислуховуватись.Напевне.їм подобається називатись Іриною Білик.
TV-Экран-01-29 грудня
Ирина Билык: «2008 был год идеальных концертов. А недавно я подарила поклонникам новый альбом «НА БИС!». Еще меня очень порадовало, что сын Глеб стал заниматься игрой на гитаре. Недавно он снял свой первый клип на песню «Мама», которую я написала в реп-эстетике. А в 2009 году мы с мужем Димой хотели бы пополнить нашу семью, и будем над этим работать».
Певица вспомнила и о своих новогодних детских представлениях:
«В детстве я много выступала, в том числе и на утренниках. Садилась за фортепиано и пела песни, которые сама же и писала. Мои одноколассники до сих пор помнят слова всех этих песен. Именно они мне тогда говорили: «Ира, тебя ждет большое будущее». Я рада, что их добрые пожелания сбылись».
Накануне Нового года примадонна украинской эстрады Ирина Билык выпускает долгожданный новый альбом «НА БИС!». Эта пластинка станет подарком поклонникам, ждавшим ее четыре года!
В 2008 году певица помпезно отпраздновала 20-летие своей творческой карьеры. С аншлагом прошел ее гастрольный тур, насчитывавший около 20 украинских городов и два сольных концерта в Киеве. Многие зрители и вовсе не смогли попасть на концерты Ирины Билык – все билеты были раскуплены. На киевские концерты не попали даже некоторые близкие друзья и родственники певицы, после чего начали поступать просьбы: «Билык – на бис!».
«Вся творческая группа, работавшая над альбомом, решила, что он будет называться «НА БИС!», – рассказывает Ирина Билык. – В альбом войдут уже известные «Нас нет», «Мы будем вместе», «Подарю тебе». Всего же в альбоме будут 16 песен, одну из которых – «Мама» – исполнил мой сын Глеб».
Лирика Ирины Билык стала более радостной, позитивной и танцевальной. Чувствуется, что Иру окружают любящие и любимые, что она готова поделиться частичкой своего счастья со слушателями. Ее песни, как и 20 лет назад, пронизывают и не отпускают, радуют, завораживают.
http://www.mamamusic.ua/art/bilyk_vstrechaet_novyi_god_novym_albomom.html
Ирина Билык: «Сегодня в 13.30 я взяла свой новый альбом в руки, даже не зная о том, что вы уже его видели и обсуждаете полным ходом.
Конечно, как всегда, я чуть-чуть всплакнула. И, представьте, не на публику, а сама для себя, в собственной квартире, от радости и гордости, что мы всей командой не зря трудились долгих четыре года.
Если каких-то песен вам и не достает в альбоме «НА БИС», что меня очень радует, поверьте мне, что альбом «БЕЗ ГРИМА», который мы уже готовим к выпуску, восполнит все ваши ожидания.
Поздравляю вас с наступающим праздником!
И желаю, чтобы у каждого, кто меня любит, этот альбом появился в виде подарка именно под ёлку».
http://www.mamamusic.ua/
Восемь недель продержалась в эфире проекта "Танцую для тебя" телеведущая и певица Ольга Горбачева. Оля с партнером Александром Гладуном танцевали, чтобы осуществить мечту его племянницы. Маленькая Алина, получившая тяжелые ожоги на лице и теле, очень хочет стать красивой. Горбачева и Гладунов не завоевали первое место, но мечту малышки таки осуществят. Ольга добавила к 22,5 тысячи гривен от канала "1+1" 25 тысяч. Еще 50 тысяч дает победительница чемпионата мира по бальным танцам среди юниоров Лиза Савченко."Так устала, что не хочу никаких танцев, платьев, образов. Ничего"
- Должна признать, Оля, что из проекта "Танцую для тебя" ваша пара ушла красивее остальных.
- Спасибо. Хотя такая задача не стояла. Просто я сделала то, ради чего пришла в проект: помогла маленькой девочке Алине. Условия игры жесткие: или ты побеждаешь, или мечта, за которую танцуешь, не сбывается, потому я сыграла против правил и выиграла. Прежде чем дать согласие на участие в шоу, я продумала эту ситуацию. Я не настолько была уверена в своих силах, поэтому не исключала, что могу не дойти до победы, но проблему Алины решить должна.
- Но вы фактически продержались до самого конца.
- Да, потому что следующим уже будет гала-концерт. Мы станцевали абсолютно всю запланированную программу, включая последний номер - "Мюзикл". Пусть он и был прощальным...
- Мне показалось, вы предчувствовали свой уход из проекта.
- Вы знаете, я ТАК устала. Неделю назад идеи у меня совсем закончились. Я уже не хочу никаких платьев, образов, танцев, буквально ничего! Мне очень нравилось танцевать первые полтора месяца. Я видела прогресс, получала от занятий удовольствие, ощущала как меняется моя осанка. У меня всю жизнь был сколиоз, сутулость, а тут я в прямом и переносном смысле начала раскрываться! Вначале два танца мы готовили месяц, а затем два номера за неделю. Это настолько тяжело, что где-то к пятой программе я почувствовала, как "съехала" эмоционально и физически. Ничего не могла запомнить, не смотрела свои выступления. Знала, что делала все не так, как должна. К тому же весь сентябрь мне пришлось ездить на гастроли.
- По большому счету, чего от вас, непрофессиональных танцоров, можно было ожидать?
- Мне кажется, зритель изначально не совсем понял концепцию проекта. Это были танцы двух НЕпрофессионалов, что несравнимо сложнее, чем "Танцы со звездами", где один в паре был профи. До появления партнера я тренировалась с Дмитрием Дикусаром. У меня получалось абсолютно все. Но как только мы встали в пару с Сашей Гладуном, оказались в тупике.
- Говорят, в паре главный - партнер.
- Мне попался очень хороший парень, хотя и упрямый. Но ни он, ни я до последнего времени не имели никакого отношения к танцам. На одном из эфиров я таки не выдержала и рассказала о том, что партнер актрисы Кати Кузнецовой Марат Нудель - профессионал.
- Это было заметно изначально.
- А мне показалось, что зрители думают, будто человек может за два месяца научиться отлично танцевать. После того как я сообщила о Марате, на меня посыпались обвинения типа "ты сама со сцены сошла". Я отвечала: "Сравнивайте меня с Катей Кузнецовой, мы с ней в одинаковых условиях. В этой паре звезда - она, а не Марат". Но в действительности все было наоборот. Им однозначно место в проекте "Танцы со звездами"!
- Вы решили идти ва-банк.
- Мне нечего было терять. Когда мы делали красивые танцы: фокстрот, вальс, румбу, как правило, получали низкие оценки. Тогда я решила пойти по пути эпатажа, и это сработало. По крайней мере, произвело впечатление на жюри.
- Да, по реакции Романа Виктюка, объяснявшегося тебе в любви, это было видно...
- Я придумала номер с автографом на ноге. А что касается поцелуев в ногу, это, конечно, была инициатива Романа Григорьевича - он мастер эпатажа! И не подыграть ему было бы просто глупо. Но и здесь я получила порцию негатива: мол, заигрываю с жюри. После самбы, во время которой я, как Дед Мороз, раздавала подарки, многие зрители решили, что это был реальный подкуп! Чепуха! Мне выдали реквизит - мешок, где лежали четыре детских подарка с четырьмя конфетами.
- По-моему, ваши подарки раздразнили не только зрителей, но и Алену Винницкую, назвавшую это подкупом жюри!
- Когда я это услышала, у меня наступил ступор! Поняла, что мое яркое поведение начинает работать против нашей пары. Если мы с Сашей выходим и изображаем, например, пьяных на паркете, значит, нам безразлична история Алины. Катастрофа! Но мы же - артисты, делаем танец в формате телевизионного шоу. Думаю, то, что я пошла на поводу у критики, меня и сломило морально. В последней программе уже хотелось уйти, слишком сильным оказалось напряжение.
- Вы выясняли у