Мой инстаграм заблокировали, когда началась война. Благодаря сотням жалоб на мои сториз с видео событий. От моих дорогих подписчиков.
А ещё каждый день мне сотнями приходили пожелания сдохнуть под бомбами. Думала боты. Открывала переписку. И понимала, что нет. Это люди, с которыми я общалась годами.

Штож, к чертям инсту и её выдуманный идеальный мир и форточки.

Сейчас я только в телеге.

Переглядала спам у пошті. Знайшла старі розсилки — мені все ще приходить розсилка з цього сайту, хоча я тут не була майже 6 років. Спробувала зайти в блоґ — вийшло, ґуґл пам‘ятає всі паролі.

Не знаю, як воно тут нині працює, але зафіксую: 24.02.2024 було два роки війни. Два роки, як ми в Києві прокинулися від того, що на наше місто падали російські бомби. Два роки відтоді, як я, провівши за кермом понад чотири доби майже без сну (бо ночували ми в чужих добрих людей, і там все одно не спалося), вивезла сина в безпечне місце. Два роки, як мій коханий чоловік, із яким ми, до речі, познайомилися тут, на цьому сайті, пішов добровольшем захищати свою країну, свій дім, свою сім’ю від російнських загарбників і перетворився з ліричного вченого на бійця з автоматом.

Сьогодні росіяни вбили ще восьмеро мирних українців, одеситів, які спали у своїх домівках. Серед них — двоє дітей: трирічний хлопчик і чотиримісячний хлопчик. Останнього відкопали з-під завалів в обіймах мами. Теж мертвої.

Й от що я хочу тут написати, незалежно від того, хто це прочитає.
Я ніколи не прощу вас. Нікого й ніколи. І сина навчу ненавидіти вас. Й онуків. Бо навіть якщо ви не тисли на спусковий гачок, який убив цієї ночі тих діток в Одесі, ви нічого, нічогісінько не зробили для того, щоб цього не сталося.
І не розкахуйте мені про те, як вам страшно.
Ви нічого не знаєте про страх.