Де шукати рай

Где искать рай

Якщо, взявши до рук „РАЙ.центр”, ви чекаєте від Люко Дашвар чергового любовного роману з українським колоритом, то вас спіткає розчарування. Цей роман уже не вписується у вузькі рамки суто історії про кохання, оскільки пропонує читачам значно більше. І в цьому, на мою думку, можна вбачати зростання майстерності письменниці, перехід на нову сходинку у її творчості.

Если, взяв в руки "РАЙ.центр", вы ожидаете от Люко Дашвар очередного любовного романа с украинским колоритом, то вас постигнет разочарование. Этот роман уже не вписывается в узкие рамки сугубо истории о любви, поскольку предлагает читателям значительно больше. И в этом, как мне кажется, можно увидеть рост мастерства писательницы, переход ее на новую ступеньку в творчестве.

Про що ж цей роман? Якщо двома словами – про життя. Мабуть, однозначно сказати важко, оскільки минуле і теперішнє, фантастика та добре відомі нам реалії сьогодення, любов та влада тісно сплелися тут у сюжетний клубок, розплутати який авторка дозволить вам тільки під кінець. Головні персонажі твору – сучасні студенти та можновладці, а місце дії – Київ. Усе починається з романтичного, шаленого кохання Макса та Люби, а закінчується цілком прагматично – холодною війною між двома посадовцями, Сердюком та Коноваленком, що розгортається у віддаленому райцентрі, до якого їм, по суті, й діла нема.

Хронологічно зображені у романі події розгортаються протягом трьох днів, проте книжка значно об’ємніша часово. І це відіграє суттєву роль як для сюжету, так і для проблематики твору, оскільки пояснює причини та мотиви тих чи інший дій і подій. Спогади Володимира Сердюка, його життєва історія, що авторка розгорнуто її змалювала, вводить у твір час його молодості. А це, своєю чергою, дає нам досконалий портрет сучасного посадовця та його минулого. А завдяки двом примарним серденятам, Микишці та Свирі (їх і привидами назвати важко, бо з привидом зазвичай асоціюється щось потойбічно-погане, а вони відіграють тут суто позитивну роль), автор вводить як тло давноминулі часи за гетьманування Дорошенка. І це особливо важливо для порівняння України

Драконы никогда не спят

Дракони ніколи не сплять

Дракон, как известно, фигурирует во многих мифологиях мира, а его образ насчитывает не одну тысячу лет. Друг или враг, умное создание или монстр, его появление оживляет сюжет, делает интригу более интересной и нередко непредсказуемой. Да и как представитель нечеловеческого мира он всегда добавляет элемент сказочности, магичности. Потому неудивительно, что дракон стал привычным персонажем в фэнтезийных и фантастических произведениях. Однако другое дело, насколько образ дракона изменился в понимании и видении современных авторов в сравнении с его образом в легендах и мифах. Ведь никто не будет спорить, что он определенно потерпел многочисленные трансформации. А немного разобраться с этим может помочь сборник «Драконы никогда не спят», который вышел в начале 2010 года в издательстве «Клуб семейного досуга» и представляет новые повести и рассказы 7 авторов.

Дракон, як відомо, фігурує в багатьох міфологіях світу, а його образ налічує не одну тисячу років. Друг або ворог, розумне створіння або монстр, його поява пожвавлює сюжет, робить інтригу цікавішою і нерідко непередбачуваною. Та й як представник нелюдського світу він завжди додає елемент казковості, магічності. Отже не дивно, що дракон став звичним персонажем у фентезійних і фантастичних творах. Проте інша справа, наскільки образ дракона

За гранью видимого мира

За межею видимого світу

Как-то так повелось в последние десятилетия, что литература в нашем мире, которая испокон веков была выражением душевных рвений человека, его желания сказать что-то миру, тоже стала рыночным продуктом. Можно сказать, что запущена машина с миллионом всевозможных сюжетов и их комбинаций, о которой писал еще Оруэлл. Да, кто-то заметит, имея в виду постмодернистские принципы, что все написано. А многие, пусть и не вслух, но подумают, что и литература теперь стала товаром. Есть эксперты, которые изучают интересы читателей и выдают на гора прогнозы, что «будет модно в новом сезоне». Конечно, это не значит, что литература, какой она была прежде, и вовсе перевелась. Нет, просто отдельным авторам, которые пишут от души, теперь стало значительно труднее пробиться к широкому кругу читателей. Многие достойные внимания опусы оседают в личных дневниках и блогах, так и не попадая на печатные страницы. К счастью, книга Анны Романовой (в большой мере благодаря рвению друзей писательницы, но об этом подробнее уже в биографии) все же увидела свет в бумажном варианте, и именно о ней мне хочется сегодня вам рассказать.

Якось так повелося в останні десятиліття, що література у нашому світі, яка споконвіку була вираженням душевних поривань людини, її бажання сказати щось світу, теж стала ринковим продуктом. Можна сказати, що запущена машина з мільйоном усіляких сюжетів і їх комбінацій, про яку писав ще Орвелл. Так, хтось зазначить, маючи на увазі постмодерністські принципи, що усе написано. А багато хто, хай і не вголос, однак подумає, що і література тепер стала товаром. Є експерти, які вивчають інтереси читачів і видають на гора прогнози, що „буде модно в новому сезоні”. Звичайно, це не означає, що література, якою вона була раніше, й зовсім перевелася. Ні, просто окремим авторам, які пишуть від душі, тепер стало значно важче пробитися до широкого кола читачів. Багато гідних уваги опусів осідають в особистих щоденниках і блогах, так і не потрапляючи на друковані сторінки. На щастя, книга Анни Романової (великою мірою завдяки завзяттю друзів письменниці, та про це детальніше вже в біографії) все ж побачила світ в паперовому варіанті, і саме про неї мені хочеться сьогодні вам розповісти.

Паломництво у невідомість

Паломничество в неизвестность

Зазвичай, автори, видаючи два або більше твори під однією обкладинкою, натякають цим, що вони (тобто твори), якщо не пов’язані сюжетно, то бодай мають щось спільне. Роман Ігоря Удачіна „Ковчег”, видрукований в одному томі разом з романом „Зустрінемося в Емпіреях”, зовсім на нього не схожий. Можна сказати, що він складніший, глибший, об’ємніший, одним словом просто „інакший”.

Обычно авторы, выдавая два или больше произведения под одной обложкой, намекают этим, что они (то есть произведения), если не связаны сюжетно, то хотя бы имеют что-то общее. Роман Игоря Удачина «Ковчег», напечатанный в одном томе вместе с романом «Встретимся в Эмпиреях», совсем на него не похож. Можно сказать, что он сложнее, глубже, объемнее, словом, просто «другой».

„Ковчег” інший бодай тому, що ви тут не знайдете ані краплі реальності, а лише спогади, згадки, якісь неясні натяки на неї. Якщо говорити про враження, то я би сказала, що головна риса роману – химерність, яка просочує все. Містика і гротеск, грубий натуралізм та розумні сентенції, сатира й алегоризм, основна ідея, що розщеплюється на безліч менших буденніших, однак не менш значних для людини ідей – ось що у кінцевому результаті поєднує у собі цей химерний твір. А велика смислова навантаженість, як відомо, не сприяє легкості у читанні. Як на мене твір вийшов досить важкий і, як пише автор в одному зі своїх інтерв’ю, провокативний (у тому значенні, що часом таки хочеться відкласти книгу набік та взятися за щось легше).

„Ковчег” – сюжетно насичений твір, тут відбувається багато подій, у яких задіяно чимало персонажів. „Про що” він, частково підказує назва – саме слово ковчег (тобто корабель) вказує на вектор руху, а от куди й звідки, це вже інше питання. Головний герой, Занудін, потрапляє у невеличкий готель, що стоїть осторонь великих доріг, і, як виявляється згодом, уже не в змозі з нього вибратися. Однак саме тут, у „Ковчезі”, і починається його головна мандрівка, подорож у пошуках відповідей на питання, які він так старанно