В світі поглиненому глобалізацією, зараженому вірусом індиівідуалізму, людина, яка виступає за суспільство, являється неформалом... Нонсенс
Жінки мають слабке уявлення про відносини між чоловіком і жінкою... Навіть беручи безпосередню участь - лише проекціонують своє бажане бачення. Завжди мріють побачити свій ідеал і грають в рольові ігри. Будучи не взмозі отримати ні ідеал, ні доторкнутися до відвертих відносин, використовують ненайприємніші засоби для манупулювання, взявши собі за мету добитися хочаб одного зі своїх ідеалів(Ну всі жінки відьми або стерви, або амазонки...).
[400x550]
Ідеал відносин, написаний в книжці, продемонстрований у серіалі, зображений в кіно, формується, забиваючи всі дірки для виходу імпрвізації, чистоти і відвертості... [379x503]
*Тепер я зрозумів цікавий феномен - чому всі мої пасії знаходять дуже тривалі відносини після мене(хочеться принца на білому коні....... дуже...))*
У пошуку винуватих, як завжди, знаходиться соціум - ставить бідних дівчаток в куток стереотипів краси і поведінки, комплексів і... жиру.
Так-то. [400x400]
Сінатра по чоловічому красиво виконав цю пісню, ця композиція на рівні...
Сімейні проблеми і зайва стурбованість відволікають... Я довго не писав, прийшли скарги:)
Сидячи в пузатій хаті за пивом(Оболонь преміум (Чого це всім оболонь так почала подобатись?)---> Зіберта Біле, розливне) зі знайомим із Сімферополя, я обговорював вірогідність моєї поїздки в Коктебель через три години... Відписуючись своїм недовбитим телефоном, що не знаю чи поїду, всім цікавлючимся.
Маю дурну звичку мати плани на свої можливі перспективи... Це не стосувалося вірогідності моєї поїздки, але саме неї стосувалося... Я розраховував на потяг, розраховував на Одесу і на художницю.
:)
Міг би іще покластися Волю Кабель) Здорово, що все трапляється не так, як плануєш. головне не планувати чогось занадто хорошого. На диво, потяг не розчарував в плані комфорту - я не замерз на другій поличці, мене не продула і я не захворів... По прибутті, мої баришні послали мене купувати квитки на автобус до Коктебеля, так як я швидко бігаю, запропонував цю ідею і знаю, де каса. З задачею я справився... не до кінця. Я купив 4 білети, замість 5, бо ми всі ночували в одному купе плацкарту і я протупив словом. Після пікнічку в предвокзальній алеї, ми пішли на автобус, де злий татарин(вони не всі такі) довго мене не пускав, потім, коли я почав помічати інших зайців, яких цей Мозай понабирав, сказав іти до шлакбауму... Якось непомітно тривала дорога до Коктебеля, пам'ятаю, що я перший в автобусі(крім мабуть татарина) побачив море...
Всі вулиці були заповнені добрими і не до кінця, людьми, з хорошим настроєм... То там, то там звучала хороша музика. Першим розчаруванням стала сцена, біля будинку Волошина, де за фан-зоною(850грн), нічо не було чутно, навіть Тамару Гварцителі. Потім страшна неорганізованість всіх... Зірвалася єдина, як виявилось, моя можливість посидіти в колі з гітарами, поспівати пісень. Рятунком, як не дивно виявився Джаз.
--нівкого нема питань, чому я його шоколадним виділив?--
Фестиваль для мене виявися цілеспрямованим тинанням по Коктебелю вдень, двома літрами портвейну, трохи рому з колою та трьома порціями морозива і...
"Тьолкі", як назвали їх мої ображені баришні, виявилися дещо непередбачуванішими, ніж я планував... Всі мої пориви попити рому в прекрасній компанії 
леопольд_шмютцлер, і не знаю якій компанії Леопольда, пішли нанівець не без допомоги "тьолок"... Кінець-кінцем, я багато чого не розумів, і багато разів пересвідчувався, що розраховувати на будь-яку прогнозовану поведінку фімейлів нізя...
Тим не менше, Фестиваль переміг... Я насолодився атмосферою, музикою і Коктебелєм. Ще горами Планерська і любов'ю... Має ж якось виправдовуватись пацифік на всю спину...
[336x448]
…Впитывать Осень кончиками дрожащих от холода пальцев…
…Безрассудно делать очередной шаг,
прислушиваясь к взмахам крыльев каких-то депрессивных ангелов…
…С трудом сглатывать слюну... вплетать в волосы вчерашний туман…
А ведь еще даже не октябрь.
И завтра я закрою двери нараспашку,
чтобы провести Ее на чашечку горького сквозняками собственного сознания.
…Видишь ли, я как-то зацепилась за лужи и упала перед Ней на колени…
Стоит ли теперь зализывать раны?
…вряд ли…
«Ты не заметишь никогда, как плачет дельфин. Если ты одинок, то он просто один…» (с) Dolphin
Если могла б – сейчас же сделала бы фото того, что перед глазами.
Слишком уж мрачно и красиво: полузакрытые жалюзи, черные крючковатые пальцы деревьев, впившиеся в грязно-серый лоскут неба, ржавые костяки антенн и несколько голубей на крыше соседнего дома… Ч-черт, все это навеивает ТАКОЕ настроение, что хочется просто взвыть.
Думала о своем одиночестве… И о том, что именно с ним мне так уютно. Я искала кого-то, строила надежды… а оказалось, что все это – не для меня. Не могу, не хочу и не умею быть «чьей-то». И никакой это не самообман.
Настроение сейчас - страшна втома і бажання вбитись лопатою
Маятник розхитався монотонно,
І стрілки пересипались в пісок
Застигло все навколо незаконно
Ми зняли душу із своїх кісток
Продавши найцінніше все за гроші,
Забувши, що давно вже не живем
Існуємо, вбиваємо свій час, порожні
Прямуємо кудись ми день за днем
І незнайомець, що у темних шатах
Уже чека нас за наступним поворотом
Готуйсь відчути смерті терпкий запах,
Хоч все життя твоє було брудним коловоротом
Постав себе на шалі Долі терезів
І зваж, чи ти сьогодні ще Людина
Та зберегтися від гниття ти не зумів
Ти знаєш, кращою буває і тварина
Вона не вб’є заради жарту чи для втіхи
Вона дивитиметься щиро в очі
А ти ховай, ховай своє майно у міхи
Ти гірше хробака, чого ж ти хочеш?
Ти хочеш грошей, влади, більше сили
Речей, що порожнечею холодною зіяють
Та чи зігріють вони душу у сезони зливи,
Чи може словом теплим огортають?
Ти мертвий вже давно, і цього навіть не побачив
Твоя душа припала пилом і згнила
Себе б ти нізащо вже не пробачив,
Якби самоповага у тобі була жива.
[700x525]