[299x448]
Настроение сейчас - розчарована
Якщо говорити відверто, я ніколи нікого не кохала. Нікому не відкривала душу навстіж. Нікого не підпускала надто близько. Це, можна навіть сказати, своєрідний комплекс… Або, радше, страх. Страх, який підступно з'являється у підсвідомому. Коли ти звикла до образу «пацанки», котрій, як не крути, з хлопцями набагато цікавіше та простіше (і так було завжди), то будь-які залицяння сприймаються як насмішка. Коли ти переповнена своїми фобіями та комплексами, ти не можеш достойно відповісти на якийсь комплімент, а просто на просто знічуєшся… і починаєш потрохи віддалятись від цієї людини. ЧОМУ? Тому що ти, знову ж таки, чогось боїшся.
В такому страхові жити не можна вічно. І я дійшла до межі, до грані. Треба із собою щось робити. Чому не можна просто бути із людиною і бути щасливою? Чому у відносинах відчуваєш себе тотально самотньою? Чому намагаєшся втекти від своєї самодостатності в обійми випадкових знайомостей?
Ці питання гризуть мене зсередини надто часто.
Все це надто сумбурно та тупо… по-іншому і не скажеш. І як тут не стати циніком? Останнім грьобаним циніком на цій планеті, котрий сам із себе насміхається?
Надто часто зараз складається враження, що в один прекрасний момент я просто самознищусь остаточно. А самознищення у мене стає хорошим способом вбивати нудьгу. Усвідомлення перетворення в істоту, саму собі ненависну, добиває остаточно. І це мій німий крик душі на сьогодні.
Настроение сейчас - tired
Прозаїчно було б описувати кожну емоцію цього літа.
Банальністю є писання сюди знову.
Коли в душі ще пульсують залишки дахів з червоної черепиці, сонячної свободи, занурень у [воду] найглибшуглибинусамогосебе, нічних холодних гітарних акордів.
Так, у європейські міста можна закохуватись щомиті, раз за разом…
А природа, мабуть, якраз є тим безкінечним джерелом натхнення для безлічі людських душ.
Хотілось би щось розповідати…
Та розщеплення слів на окремі частинки для того, аби уповільнити падіння дощових крапель, стає такою по-дитячому безтурботною забавкою.
Просто хочеться інколи повертатись у деякі місця та душі.
[698x188]
[448x336]«- Почему ты никогда не прячешь глаз?
- А некуда…
- Некуда?
- Не-ку-да!
- Проснись, это сон!»
Цікаво, не схований погляд – признак протесту?
Принишклі очі завше були виявом поваги, покори, боязні…
То чому ми маємо їх ховати?
Щоби вберегти себе, свою душу від негідних/випадкових/нахабних… поглядів?
Банальності життя і не більше.
Читати вчорашню газету, знайдену під лавкою…
Перебирати пальцями клавіші клавіатури з мрією звільнитись…
Слухати funeral doom до втрати самоконтролю…
Вкотре виходити з дому, замикаючись на ключ…
Перечитувати і підкреслювати…
Писати листи…
Закреслювати…
Тримати в серці…
Не вірити собі…
До болю звикла рутина, що прив’язує на кожному колі все більше і більше. Зараз, здається вже, колючою проволокою.
Так, це правда...
Люди пишуть сюди аби їх хтось читав, розумів, хтось жалів, хтось бачив їх душу.
Я, мабуть що, не виключення з правил…
Я така ж як і решта.
І все, що мені треба – виговоритись. Викинути з себе все це сміття. Краще, ніж викидання мізків пострілом пістолету.
Ми будемо ходити, тримаючись за руки та ховати очі від випадкових перехожих…
І гучно сміятись, забуваючи про рамки пристойності… Будемо?
Я лягаю і скручуюсь в клубочок. Я закриваю очі та відключаю емоції.
Дивлюсь на стіну зеленуватого кольору. Один-два-три-чотири…
Де моє вікно назовні?
Тицьніть пальцем у напрямку станції
Дурна утопічна фантазія хворої людини.
~
A jazz вечір був просто розкішним вражень залишилось більш ніж достатньо.
1. Джаз-ансамбль Dzyga Imagine (Львів)
2. ПАП-джаз-квартет (Ужгород)
3. Julian Tomas & friends (Great Britain)