…Впитывать Осень кончиками дрожащих от холода пальцев…
…Безрассудно делать очередной шаг,
прислушиваясь к взмахам крыльев каких-то депрессивных ангелов…
…С трудом сглатывать слюну... вплетать в волосы вчерашний туман…
А ведь еще даже не октябрь.
И завтра я закрою двери нараспашку,
чтобы провести Ее на чашечку горького сквозняками собственного сознания.
…Видишь ли, я как-то зацепилась за лужи и упала перед Ней на колени…
Стоит ли теперь зализывать раны?
…вряд ли…
«Ты не заметишь никогда, как плачет дельфин. Если ты одинок, то он просто один…» (с) Dolphin
Если могла б – сейчас же сделала бы фото того, что перед глазами.
Слишком уж мрачно и красиво: полузакрытые жалюзи, черные крючковатые пальцы деревьев, впившиеся в грязно-серый лоскут неба, ржавые костяки антенн и несколько голубей на крыше соседнего дома… Ч-черт, все это навеивает ТАКОЕ настроение, что хочется просто взвыть.
Думала о своем одиночестве… И о том, что именно с ним мне так уютно. Я искала кого-то, строила надежды… а оказалось, что все это – не для меня. Не могу, не хочу и не умею быть «чьей-то». И никакой это не самообман.
[299x448]
Настроение сейчас - розчарована
Якщо говорити відверто, я ніколи нікого не кохала. Нікому не відкривала душу навстіж. Нікого не підпускала надто близько. Це, можна навіть сказати, своєрідний комплекс… Або, радше, страх. Страх, який підступно з'являється у підсвідомому. Коли ти звикла до образу «пацанки», котрій, як не крути, з хлопцями набагато цікавіше та простіше (і так було завжди), то будь-які залицяння сприймаються як насмішка. Коли ти переповнена своїми фобіями та комплексами, ти не можеш достойно відповісти на якийсь комплімент, а просто на просто знічуєшся… і починаєш потрохи віддалятись від цієї людини. ЧОМУ? Тому що ти, знову ж таки, чогось боїшся.
В такому страхові жити не можна вічно. І я дійшла до межі, до грані. Треба із собою щось робити. Чому не можна просто бути із людиною і бути щасливою? Чому у відносинах відчуваєш себе тотально самотньою? Чому намагаєшся втекти від своєї самодостатності в обійми випадкових знайомостей?
Ці питання гризуть мене зсередини надто часто.
Все це надто сумбурно та тупо… по-іншому і не скажеш. І як тут не стати циніком? Останнім грьобаним циніком на цій планеті, котрий сам із себе насміхається?
Надто часто зараз складається враження, що в один прекрасний момент я просто самознищусь остаточно. А самознищення у мене стає хорошим способом вбивати нудьгу. Усвідомлення перетворення в істоту, саму собі ненависну, добиває остаточно. І це мій німий крик душі на сьогодні.
Вопросы задавал Медвежонок_Впадлу