Коли мене питають: як ти все це пережила? "Я тебе зустрічала - ти була такою спокійною, вриівноваженою..."

Я завжди така, "та, что идет по жизні смеясь " . Всі, хто мене знає останні роки дуже дивуються, коли я не стримуюсь і даю волю емоціям. "Ти завжди така залізна леді" - говорять мені.. 

Перші 10 днів я жила на адреналіні. В мене з'явилась купа задач, які мені довелося врішувати самій в різних частинах міста. вдповідати на купу дзвінків. розказаати дітям, батькам...( Доречі, мамі я розсказала тільки через 3 тижні). 

Потім, коли адреналин почав стихати, почались істерики. "Я же розплакалась, я не железная..." Я зрозуміла, що сама не витягну, що треба пити щось заспокійливе.

Підрахувала найближчі термінові витрати. Стало ще гірше.Виписала все на папері. Мозок почав шукати шляхи вирішення проблем.

Потім відпустка закінчилась, треба виходити на роботу. Це трохи відволікло. Заспокіливі вийшли на перше місце, бо спілкування з нашими людьми і без моїх нагальних проблем потребуе не абиякого психичного ресурсу.

Потім несподівано віихали квартиранти. Це неабияк підкосило мій і без того невеликий бюджет. Але мозок вже навчився мислити криточно. Розрулилося. 

Я безмежно дякую моїм дітям, нашім друзям за підтримку, за дзінки і домомогу. Без вас я б не впоралась! Дякую, що ви в мене є! Люблю вас!

[700x393]

Мені сьогодні наснилась Перемога!

Уві сні лунав сигнал повітряної тревоги (певно я чула його крвзь сон з відкритого вікна) і знайомий голос говорив: на територіії України оголошена... і тут пауза-паузу-пауза... ПЕРЕМОГА. І знов: на території України оголошена Перемога!

І я комусь кричу: ти чув? - Перемога, оголошена Перемога! Війна закінчилась! Ми перемогли!

Сон в руку. Да буде так.

[328x154]

Це були насичені вихідні, і головне - я зробила все, що хотіла.

Поперше Вадик звав у гості ще минулого тижня, але я була в великому натхненні з приводу переселення у свою улюблену двушку, в якій треба все помити і оновити. І тому напланувала собі багато справ в цьому напрясму і не хотіля гаяти час.

Але спочатку треба було забігти на ринок за овічами та іншими продуктами, а потім погнала на дальній, будівельний ринок за фарбою для стелі (кажу ж: хочу все оновити). Занесла фарбу, перевірила чи є коритца та валіки, зраділа, що таки є, і погнала далі.

Так от цього разу я поїхала до них, з наміром зробити ще багато чого в тому районі. Це виявилось навіть простіше, ніж я гадала: 146 маршрутка йде прямо від мого дому до 6 станції, а там хвилин 15 пройти пішки, а він мене ще й зустрів на машині. Гарно посиділи, поїли м'са, попили вина...

Вночі грьобана русня знов разхерачила півміста. Тільки лежала й прислухалась: що летить і де бахне. А оскільки я спала у дерев'яній веранді, було дуже чутно.

У другій половині дня поїхали на причал: мені потрібно було забрати наші речі, і я дуже хотіла побачити море і, за можливості - іскупатися. Вдалося і те і інше. Пляжний сезон цього року не дуже вдалий, я б навіть сказала - зосім не вдалий. І можна вважати його закритим.

Потім підвіз мене до бабусі, і почекав мене, і поїхали далі. Да перед цим ще знайшов мені банкомат, бо наступного тижня платити за бабусю, а я в ці дні їду до мами.

Потім настригла у Тані колеусів: такі яскраві, різні і назбирала трохи перців на насіння на наступний рік.

Нарешті вирушили в сторону міста, попросила проїхати мимо сина - діти передали підписану книгу для бабусі.

Потім на Соборці довно чекала маршрутку, і нарешті уїхала на трамваї.

І, насамкінець всього - чарівне, дивовижне, дуже красиве місячне затемнення! Просто неймовірне! я давно такого не бачила.

 

P.S. І да, сьогодні рівно місяць без тебе. Та я люблю і чекаю. Повертайся!

 

[560x700]

Работаю почти 8 лет. Первые годы горела этой работой. Потом - практически выгорела. Последние лет 5 веду прием граждан (хотя это не входит в мои обязанности, просто так сложилось), не всегда адекватных. Обычно люди приходят с хаосом в голове, а уходят - с улыбкой и благодарностью. А тут оказалось, что я хамка и не умею разговаривать...

Сначала не придала єтому значения: поговорили, выслушала, что я не права. Сказала: сорри, если была излишне резкой (у меня пмс и полнолуние как-то сильно на эмоциональный фон воздействовало).
Но, оказывается, человеку это сильно не давало покоя, т.к. в общем рабочем чате около 9 вечера появился пост, что человек в ахуе от некоторых сотрудников, и как они разговаривают... Гневный пост был направлен именно на то, чтоб о нем узнал весь коллектив, т.к. прилюдной порки не получилось, мы разговаривали почти наедине, и, кстати, я подумала, что конфликт исчерпан. Ан, нет. Естетственно, те, кто был не в курсе, прибежали с утра узнавать, что случилось.
Все знают, что у некоторых бывают бзики, и реагировать на каждый - никакой нервной системы не хватит. Было сказано: ну понятно. Работаем дальше.
Позже, подошли сотрудники смежной организации поинтересоваться, что произошло. Оказывается, на кофе-тайме она рассказывала всем каккая я хамка, махала руками и кричала, как она научит нас всех работать.

Тут уже стало обидно. Сильно. До слез.

Порисовала, успокоилась. Достала коробку от бумаги, сложила в нее свои цветы (малую часть) с подоконника. Пришли с обеда девчала, объяснила им: едут домой, мало ли как там дальше будет развиваться, чтобы я потом грузовик не подгоняла...

Она тоже увидела мою коробку. Наверное сделала выводы, т.к. на следующий день - как бабка пошептала.

Работаем дальше. Но каждая такая история - мой шаг к переменам.

Трошки нудьгую за цим щоденником...
Сьогодні здивувалась, що він взагалі завантажився. Сам. Швидко і без впн. Якщо так далі піде, може і повернуся сюди. Тут було добре.
Життя б'є ключем. Не дивлячись ні на що.

Чекаємо дуже важливого. Наче все складається добре, але якось дуже повільно. Та я терпляча. Можливо, навіть занадто...

Цього місяця знов ледве не звільнилась. Всесвіт розмовляє зі мною піснями Земфіри. Цього тижня постійно крутиться в голові: "Не бери себе в голову, Земфира, не бери..... В воскресенье ті же будешь улыбаться, и казаться, между прочим , лучше всех..." Знашла підбірку, прослухала кілька разів. Таки розмовляє. Как інтересно... 

Ще 1 день - і буде відпустка. Як завжди - купа планів.
Прорвемось. Все буде добре!

Декабрь відался сложнім.

10 числа мама перенесла операцию на хрусталике. С ее сахаром и нервами и общим состоянием, вобще хорошо, что на на нее решилась.

В то же время на квартире потекла труба. Соседка снизу давно жаловалась, но у нас все было сухо. Потом сняли часть плитки и нашли течь на водопроводной трубе. Муж сразу сказал: чинить не буду, денег дам. Нужно найти сантехника. Нашла. Оказалось, что для устранения нужно снимать пломбу на счетчике.  Нужно вызывать мастера с водоканала. Пока туда дозвонились (с 5 раза на 8 день). А тут еще свет по часам дают. Через пару дней мастер отзвонилась, говорит: приду, когда у вас свет будет. Я там не живу. Я каждый день на работе. Муж лежит больной, шевелиться не может. Тут еще мама приехала на операцию. .. 

Короче, думала - чокнусь.

А еще надо учиться - до конца курса остался месяц. А работы еще - вагон.

Ничего. Переживём. Прорвемся. Всем назло.

[697x700]

Черговий рік добігає кінця.

Нам треба все це пережити.

Переможемо. Все буде.

[700x673]

А мои игрушки побывали на ярмарке, посвященной национальному румынскому празднику Весны mărţişor . И хотя, из больших семью только летучая мышка (да и ту забрала девочка-майстриня, благодаря которой я участвовала), всю мелочевку (брелочки, сердечки мелких зверят) разобрали, и еще и не хватило.

В общем, я считаю, что мое участие в первой моей международной ярмарке изделий ручной работы прошло успешно. К следующей ярмарке нужно подготовиться основательнее, с учетом всех тонкостей.

Сегодня приснилось, что я собиралась уходить с работы и идти работать в магазин игрушек.
В обед позвонила сотрудница и сказала, что к нам в кабинет "подселили" еще одну сотрудницу, якобы нам в помощь. Наш кабинет по нормам рассчитан на двоих. Она четвертая.
Может, это знак?

365 днів. Ми стоїмо. Ми боремося. Ми перемагаємо.

Ми засвоюємо уроки. Ми молимося. Ми віримо. Ми підтримуємо один одного.

Ще трохи. Перемога вже близько. Миру тобі, моя країно!

 

[513x700]

Підсумки 2022 року... та ні - вдячності. Так 2022 рік  був дуже складним, але він багато чому навчив нас. Передусім навчив нас цінувати те, що ми маємо (з'ясувалось, що ми мали так багато, але сприймали це як належне), дякувати (подяка - це велика добра енергія), допомогати (завжди знайдеться той, кому потрібна наша допомога), гуртуватись (разом ми - сила), вірити - в ВС, в ВСУ, в Залужного, в Зеленського, в нас самих.

Я залишилась 24 лютого. І я залишаюсь дотерпер, бо я потрібна своїй країні. Я говорю українською, хоча відстоювала своє право говорити мовою своїх предків... Немає тепер в мене таких предків... Люблю тебе, моя Країно, працюю заради тебе і нашого мабутнього.

Я бажаю вам ніколи не втрачати надії, я бажаю не боятися мріяти, я бажаю нам ПЕРЕМОГИ, бо миру нам вже мало. Люблю вас! Дякую за невидиму, але таку відчутну підтримку!

 

[600x300]

Начало сентября. Вдруг пришло осознание, что я не уехала именно потому, что ни на миг не сомневалась. Я не понимала почему, но я хотела быть здесь, в своей стране. Ка будто физический барьер. Я не могла объяснить...
Теперь поняла. Каждую секунду верила в ЗСУ и в нашу победу. С первых дней сестра звала меня и дочку (мальчиков уже не выпускали): приезжайте, вас бомбят, спасайтесь. Но мы остались. Мы хотели быть полезными своей стране. И быть свидетелями Победы.
Последние годы я искала варианты. Я хотела уехать. Хотя здесь у меня есть все.

И есть одна, но очень большая мечта. И где-то она тормозится именно по той причине, что все нестабильно, что это буде якорь... корни... Это будет финальное решение. Я осяду в этом месте. И с этой всей нестабильностью, я опасалась оседать здесь... А потом началась война.
А теперь - це беззаперечна віра. Я пишаюсь своєю країною. Нашими воїнами. Своєю мовою. своєю землею... Люблю тебе, моя Україна.

101 день

Во время очередной воздушной тревоги обнимаю дочь.

Военное детство - это ужасно. Мои 16 лет пришлись на развал Союза. Но это было без войны. Тихо развалился и всё. И правильно. Нахер не нужна была та страна.

Моя мудрая дочь отвечает: А эта страна нужна. и поэтому война... 

...24 февраля 2022 года.
У дней нет названий... только порядковые номера.
Но надо продолжать жить, мечтать, планировать...
только как?..