Она ушла незаметно, не приготовив кофе. Одевшись, захлопнула дверь. Кто мог знать? О том, что хочется. О том, что тело по утрам сводило судорогой. О том, что бегали мурашки и сжимались в кулаки руки. О том, что не хотелось оставлять свой номер телефона, но так хотелось оставить на себе запах. Тот самый запах. О том, что... Да в прочем и не важно. Все же не позвонит. Улыбка краем губ. Нет, это не было желанием. Она ушла незаметно, не приготовив кофе. Одевшись, захлопнула дверь.

Я хочу дивитись в очі і хоч щось там бачити.
Я не хочу дивитись в душу, бо не хочу бачити болю, байдужості і жорстокості.
Не хочу бачити пустоти чи загнанності.
Я хочу дивитись в очі і хоч щось там бачити.
Хоча б у зеркалі.

Чому я не можу згадати твого обличчя?
Я ж довго вдивлялася в ці очі у сутінках своєї свідомості.
Я ж ловила кожний рух рук, що ніколи не тримали моєї руки, але ж так цього жагали.
Я ж відчувала той, ледь вловимий запах свободи і своїх же власних обмежень.
Я ж майже була поряд.

Чому я не можу згадати твого обличчя?
Я бачила тебе у сні. Я видумала тебе.

Чи знаєте ви, що таке дійсно цікаві події? Це дружні посиденьки в Coffee Life з відмінною кавою та віршами.
Чи знаєте ви, що таке дійсно насичений день? Це просто дійсно якісний квартирник серед приємних людей.
Чи знаєте ви, що таке дійсно дивна ніч? Це кон'яки, це літературні автепаті у шаликах із "Ефіопією" та проповіді "західних пасторів": Селика+Десятника.
Тож, якщо ви цього не бачили - ви дійсно не були цього дня в атмосфері суцільного комфорту.

несподівано з*явився новий мобільник.
нарешті Nokia))

З.І. тим більше 5310 XpressMusic)))

все якось змінюється останнім часом...

люди приходять у моє життя й ідуть з нього так само тихо й непомітно як і з*явились...

потроху забиваю на роботу...

з КВНом не клеїться...

заре дуже хворію

"Ці автозаправки, кемпінги в предгір'ях -
хтось їх лишав, хтось розсипав як апельсини..."

Кава не впливає на якість сну, але впливає на світогляд.
А ще на святогляд впливає нічний кон'як із лимоном і ЛЮК.
Якщо вже авторизувалася - пишу.
Тим більше, що хочу.
Ніч під дивізом: "Ніякий айсік'ю - тільки цей ваш вебдваноль і старі записи у щоденниках".

Кратное тридцати трем число друзей в контакте, странные стечения обстоятельств и наложения событий. Череда, которой нет конца и края. Но тут нет поводов для беспокойства. Пью полуторачасовой кофе, сохраняю салфетки с круглыми эмблемами и слушаю Орлову. "Мы - эмигранты, грустны и странны, наша дорога бесконечна" (с) А эксперементы с фотошопом не дают покоя.

Пам"ятаєте дослідження, які показали, що жінки орієнтовані на процес, а чоловіки на результат.
Я дуже довго в це щиро вірила, окрім того відповідала результатам дослідження.
А тепер, як з цепу зірвалась, не розумію чому, але усюди шукаю результату: своєї роботи, чиєїсь і взагалі.
Мене не влаштовує просто процес. Мені потрібна точка відліку, часові рамки, очікування, і на виході результат.
Яким чином - це вже питання номер 2.

Що з цим робити - не знаю.
Результату хочу навіть від кави, яку випила три хвилини тому....

Усе почалось дивним сном.
Карпати. Ліс. Тепло так, мило, росяно...Напевно, весна...
Я абсолютно одна...Більше ні душі....Я і природа...

Починає вечоріти. З"являються зорі...Такі величезні і важкі, як ялинкові іграшки.
Нереальні.

Стає моторошно. У мене ні намету, ні спальника, ні дерева, на яке можна вилізти і поспати.
Ситуація видається безвихідною. Спиною мурашки...Бігла б, та не знаю куди...

І раптом за спиною - кроки. Повертаю голову: кремезний чоловік, до 2 метрів зросту, сиве довге волосся і вуса...
Говорить дивною мовою, мені не зрозумілою...Я розумію одне - він хоче допомогти...

Я кажу в розпачі: я не знаю цієї мови, а він українською - але у тебе є словник!
Я згадую, що словник лежить у мене вдома на тумбі. І він опиняється у мене в руках...

Я прокидаюсь від смс. Коханий пише: Прокидайся, мила. Голос серця в словнику з англійської...
Я лечу до словника, а там - Його розуміння Нашої любові знайомим почерком...

Я в ауті. Досі.

А коли сонце закочувалося за небокрай і на Україну опускалася ніч, у тиші, що навіть дзвеніла, можна було розчути далекі звуки музики. Нашої музики.
З яскравими етнічними мотивами, з ледь чутними вуху, але ж такими сильними словами.
З сильною за духом ідеєю і мелодійними емоційними сплесками.
"наші дзвони сьогодні задзвонили..." (с)

Життя набагато простіше ніж ми думаємо (с), незважаючи на всі складні ситуації, що бувають...

"Ні" сказати так просто... так легко...  А як важко навчитися з ним жити... 

І неважливо хто саме каже "ні" - я чи він... Головне те, що воно прозвучало....

Іноді воно вирвається випадково  і неочікувано...

Іноді виводить мене з себе...

Іноді змушує плакати..

Воно продовжує багато фраз типу "Кохаю", "будь завжди поруч", "довірся мені", "допоможи", "дочекайся" і щось типу того...

Слово "ні" має багато замінників - "можливо", "не зовсім", "майже", "так, але", "незнаю", "не дуже"... список можна продовжувати дуже довго....

Але знаєте, все таки краще говорити прямо - "ні"... Бо тільки це слово ставить крапку і зводить з розуму одночасно, підводить все до логічного чи не зовсім логічного завершення, проводить під усім минулим жирну риску.

______________________________________________

Розбити своє і його серце і вирішити вже НЕ нашу долю... НЕ спільну...

Збирати себе по шматочкам і зклеювати як дорогу порцеляну, щоб знову милувати  чиїсь очі та амбіції...

Як жити далі? Як змусити себе вернутись до попереднього життя?...

Слово "люблю" приємно чути тільки вперше, коли тобі це кажуть занадто часто, то вже немає того тривожного трепету в грудях... 

Я іноді думаю, що я вже давно не ексклюзивний екземпляр, а так дешевий неформальний  "секонд хенд".... 

І я говорю не про секс, а про почуття... Їх немає...вони витратились на дурниці... 

Для того, щоб полікувати мої душевні рани, потрібна ціла купа часу... Що ж час - це єдине, що в мене є і що мені ніколи не вернути....

Тільки щоб не почути "Ні".... Тільки, щоб не було шансів на "Так"...

_____________________________________________________

А що було б, якби все пішло по-іншому сценарію? Хто зна...

[240x104]

Странные ощущения. Когда закрываешь глаза и оказываешься на едине с музыкой. Мама есть? Mamanet) И что не удивительно - мы сами творцы своего настроения. При всех неблагоприятных органихзационных моментах и небольшом количестве людей было даже как-то более уютно. А в плеере теперь звучит Cheese People...

Время. Еще неделю назад я в это же самое время сидела в поезде, который меня мчал по направлению к Донецку. А что же там? Там друг, там посиделки длинною в ночь и прогулки длинною в день. Там промоченное горло и промокшие ноги. Там слякоть целый день и снег, который провожал нас на вокзале. Там Битлз и Орлова, Дельфин и Флер. Там сотни фотогрфий на карте цифрового фотоаппарата и тысячи прекрасных мгновений. Когда так мало времени, смакуешь каждую секунду. А что же сегодня? Сегодня тоже планируются промокшие ноги и промоченное горло. Планируются заплывы по городу на перегонки со временем, выборы подарков и вечерний джазз.

Жизнь вроде возвращается в привычную колею. Хотя нет. Не то, чтобы привычную, но более спокойную. Апельсиновый сок на завтрак, контрольные на обед и послеполуденный сон. Гоняются чаи под "The Doors" и рисуются флаги. Вновь ломаются наушники и меняются плей-листы. Пассажиры в метро улыбаются. Смешно ловится воздух губами, когда подпеваю LUK'ам в наушниках? Хочу в Киев.