Колись так давно на зорі – на світанку
Я пив тебе всю до кінця – до останку
Тремтіли долоні, тримаючи тіло,
Що в болісні чари спокуси летіло...

Я ніжно торкаюсь тендітної шиї
Твій запах яскравий, як вії повії
Червоні краплинки лишаєш на квітах
Так, ніби на стелі повісився вітер...

Не маю жалю, ти не маєш образи.
Чекаємо ночі і ніжного сказу...
І ми вже не люди, а крові солдати.

Криваві дахи і червонеє небо,
І чорна пір’їна злітає без тебе.
Твою смерть і кров я присвячую ранку,
Нехай він згадає тебе насвітанку.

А я...
Я щодня на зорі помираю,
Щойно смак крові твоєї згадаю...

[700x653]


Тримаю серце твоє ніжне в своїх долонях,
Чекаю, поки його покине кривава біль…
А ти кричиш… тобі дуже страшно, ще й рана в скронях…
Я розірву ці кайдани страху, цей вир подій.

Дивлюсь у очі твої живі ще, в них сльози линуть.
Чекаю тихо поки життя всю тебе покине,
Піде по світу шукати долі, і десь порине
У вир пісків, десь заблукає, і там загине…

Пробач, кохана, мою недолю, твою неволю…
Ти ще дитина, дурна тварина, ти ще не бачиш,
Що то є шлях, твій єдиний вихід із кола болю…
Чи розумієш… чи вже померла… ти вже не плачеш
Тебе вбиваю –
Себе караю
Пробач, благаю…