там взагалі якийсь геть інший вимір. тобто, всім відомий колорит загублених і відірваних від світу селищ карпатських, кримських, селищ сибіру, скажімо... але мало хто знає, що абсолютно така сама (в позитивному розумінні) дикість і первісність є зовсім поруч, в 200-300 км від столиці! Раніше мені не раз доводилось їздити містами, містечками й СМТ Рівненьської та Житомирської областей, а от застрягати у селах довелось вперше... там особливе все - колір і м*якість землі, спосіб облаштовувати двори та ворота (звичка замість поштових скриньок чіпляти старі подерті наплечники і портфелі), говірка, спосіб мислити і реагувати на дивних істот з наплечниками... якісь нещасні 30-40 км від міста можуть стати прірвою. "Перепрошую, а коли найближчий автобус до села такого-то?" "а нема туди автобусу, дітки... ну, хіба лісовоз по буднях проїжджає...". "Вибачте, а чи можна за гроші найняти когось тут із машиною, нам дуже треба туди дістатися!". "Що? машина? тут?! ги-ги-ги!!!". Зрештою, ідеш лісами, навпростець. так коротше.
але я це до чого. через дохлі батарейки полісський колорит зафіксувати мені не вдалось. лишень трохи кадрів із покинутої хати, на яку ми натрапили. серед усіх покинутих хат, бачених мною, ця є найбільш покинутою... там висить старий заіржавілий годинник, ікони, колись чорно-білі, а нині гірчично-жовті світлини, листи-закарлючки, вивалені із шухляди, цілісінький одяг на вішаках у залишках шафи, лахміття на вікнах, що колись було фіранками... не знаю, вразила мене чогось ця хатина... наштовхує, знаєте, на роздуми всякі... отож-бо фотки...
[700x525]