"Я втомилась, вже втома мене не бере..." (с) Леся Мамчич

це просто напасть - бажання спати. навіть коли виспався - хочеться спати. депресій як таких у мене не бува, мабуть, цей синдром - як замінник... немає енергії. ні на що. взагалі. не хочеться іти на кінофести. подаватись на "Драбину". готувати презентацію. беруся писати - рядки виходять мертві, позбавлені внутрішнього вогню. і ще - дико хочеться молока, так, просто з глузду їду, по літру на день - залпом, і мало... дурка якась... перечитую затерті до дір улюблені казки і вірші, слухаю знану до дюйму музику, за шкибарки витягаю себе у місто, і все порожньо... не хочеться нікого бачити - окрім старих друзів. і спааааати... хоч би дедлайн мені - здачу номеру, або диплому - оце би в самий раз...

натомість з*явилась радість - хата у "Простоквашино", і я там нещодавно була, і ми посадили перші два дерева, начхавши на холод. і там було саме так, як має бути: вибілені стіни, древнє павутиння, покинуте горище (я там буду жити!), здоровезні, налиті сонцем гарбузи, хазяйка - стара мудра узбекська жінка, яка читає по лицях і частує так... по-сільським міркам - до відвалу... і лелеки, і річка, і ліс... словом, буду вибиратиь туди відлюдником. може, якщо вийде - влаштую колективний виїзд туди для всіх охочих... але це ще не зараз...