напросилися, короче, двое чудових людей вчитися першоосновам фехтування. я відмахувалась, мовляв, теоретик і учитель з мене фіговий, часу мало, але таки вламали. і от з цієї нагоди весь день як дурна тиняюсь по місту з двома мечами. Звісно ж, видовище викликає прірву мегаінтелектуальних питань ("а ШО це?"). "Консерви відкривати!" - з дзенським пофігізмом відповідаю. але дістає ж таки.
ввечері, ну зовсім уже ніяка, заповзаю в ліфт, там дядько середніх літ. довго і уважно сканує поглядом. "зараз спитає про меч", злісно гарчу подумки. той дивиться писльно, набирає повітря, довго вагається, і... видає із щирим таким неприхованим надривом і тугою:
- вибачте... ви як думаєте, поб*ють наші французів післязавтра на матчі?!...