Вчора мали практичне заняття у археологічних фондах. Вивчали кістки та складали скелета. Такий собі конструктор "Лєго". Що й казати, зайняття екстремальне... Я, Петро і Аня (всі в минулому не-історики) не могли змусити себе торкнутися кісток-черепів (зрештою, я таки зважилась, але вдягнувши гумові рукавички). Інші ж циніки групи не втрачати можєливості познімкуватись з черепами і сяйнути перлинами чорного гумору на тему. Звісно ж, не братися за кістки - упередження, бо зрештою, ті самі вириті з-під землі красиві розписані горщики - такі самі уламки чийогось уже мертвого життя. Але штук в тім, що кістки можуть розказати про все - вік, стать, діяльність, соціальний статус, расу, і звичайно ж, причини смерті. По кістках одного середньовічного воїна викладачка розкрила цілу картину битви ("Його атакували з двох боків. У правій руці був меч, у лівій - щит. Щитом він намагався прикритись від одного противника, іншого атакував мечем. Щит розбила сокира - про це каже ця дірка в променевій кістці..." Потім бідака отримав мечем по плечу та втратив пальці). Словом, по кістках бій відчувається навіть краще, ніж коли б*єшся на мечах сам... найдивніше те, що люди із цим всім живуть... із проломленими черепами (і тавіть прижиттєвими трепанаціями), відкритими переломами, і силою-силенною інших неприємностей. Дивлячись на жуткі перекошені залишки дивуєшся, наскільки живучою може бути людина - десятеліттями може жити із розколотою готовою, чи іншими "приколами".
Найстрашніше це хвороби. Сифіліс, туберкульоз, рак, анемія - всі мислимі і немислимі хворі читаються по кістках, як по книзі. Від цього стає не по собі... Дізнаєшся купу нових подробиць про людський організм та нової інфи про болячки. А коли викладачка показала кістки померлого від чуми, вся група вистроїлась в чергу по вологі серветки - мити руки. Одразу згадали Камю, який писав, що мікроб чуми може жити століттями (правда, наука це заперечує, але авторитет Камю - також сила).
Професілнали-антропологи вельми поважно ставляться до "піддослідного матеріалу": "Не можна забувати, що це такі самі люди, хоч і в минулому, і ставитись треба до них з пошаною".
Наша "прекрасна пані" років 45 вдалася на славу. Попри те, що деяких деталей бракувало. І звісно ж, приводів для роздумів про вічне вистачить тепер на цілий тиждень... до наступної пари.