Ну от, нарешті дійшли руки...
Соромно признаватись, але це було моє перше в житті щедрування. і крім того, що було воно першим, відбувалось воно у мистецьких галереях, де, крім господарів, на нас дивились десятками пильних очей мовчазні дивовижні створіння з картин. А вони таки дивились...
Ще на початку Настя говорила про командний дух, без якого акція не вдасться. Певно, цей дух таки зійшов звідкілясь на наші голови, бо однієї миті всі, як один, забули слова і застигли із радісними посмішками... при тому, що я чітко проспівала всі щедрівки на самоті і впеванилась в тому, що знаю все. Але, на наше щастя, таких моментів було меншість.
За повір*ями щедрувальники - вісники щастя. І прихід їх у давнину означав благу звістку. Правда, є кадри, які відганяють щастя, але мало в світі диваків? Важливо те, що я відчувала нас справді вісниками чогось доброго, бо співалося і сонценіло, а люди дивувалися і усміхались. Дехто - не одразу, з легким відтінком недовіри, дехто - широко і миттєво...
Звичайно ж, було дотримано всіх "кращих традицій" масових заходів: спізнення і не-явлення, звірське убивство нервових клітин, істеричні дзвінки в останній момент з телебачення, випадкові образи і страх що от саме зараз усе зірветься на фіг. Але - куди ж без цього?
Окрема тема - казуси із телебаченням. Непрофесіоналізм журналістів, як мудро зазначає Настя, інколи хороша штука, бо вселяє віру у власну профпридатність. А в даному випадку журналістські ляпи не зашкодили нашій справі, хіба що самим журналістам. Так, на каналі "Україна" тєма звучала так: "В галєрєях і мастєрскіх рєбят прінімалі радасно (в кадрі - ми танцюємо і співаємо у великій залі з картинами), а вот в завєдєниях салідних давалі ат варот паварот (в кадрі - ресторан і швейцар, що пояснює, що там нікого нема)". Себто, щоб знали, ресторани - це солідні заклади, а галереї мистецькі - так, маячня.
Порадувало дотепністю серйозне запитання тележурналістки: "А що ви будете робити з грошима?" "А відгадайте з трьох разів" - подумала я, але вголос не сказала.
Крім щедрування-засівання по галереях і майстернях були ігри простонеба, добре знущання з мирних жителів (зокрема дівчат на тему судженого-оядженого), і заодно тележурналістів (як то чіпляння до ноги колоди), і звісно ж, поїдання-пропивання нащедрованого в офісі "Опори". Теж традиційне, між іншим...

Якщо попередня акція (на захист Андріївського Узвозу) була своєрідним зверненням до сил громадських, то це дійство можна справедливо назвати апецяцією до сил вищих. І хочеться вірити, що вони берегтимуть вулицю, прийнявши наші пісні-заклинання і вкладену енергію, краще за київську владу. А в голові так і крутиться: "Ой, грай море, радуйся, земле, вік од віку..."
[465x355]