"Луганськ - це місто-інртаверт", - сказав наш мудрий гід. "Київ, скажімо, Львів - міста-естраверти. Пітер - екстраверт. Можна приїхати туди, нічого і нікого не знаючи, і будеш зачарований... а от Луганськ - інтраверт, Москва - інтраверт..." він здаватиметься чужим і потворним для новачка, але якщо буде поруч хтось "посвячений", він проведе таємними стежками, де місто розкриє свою душу...

дійсно, шахтарське місто з вокзалу, прямо скажемо, не вражало: місто бетонних стін і глухоти гробоподібних сірих мостів... вічні, як світ, звалища і гопи, всюдисутня попса у повітрі... але кілька кроків - і вже хочеться пищати від щастя, і потертися по-котячому о барвисті стінки старовинних провулків, де кожен будинок мовчить про щось давно забуте. там нема бруківок, але потрісканий грубий асфільт - доречний, місто не претендує на увагу, воно просто живе, і ніби випадково помічаєш, що під грубим покровом ховається щось давнє, мовчазне, витончене... більше за відчуття...

а потім - знову центр, такий, яким має бути центр провінції: крикливий і зворушливо-вульгарний у своєму прагненні здаватись "модним"... шкода, що часу, прямо скажемо, не було взагалі: з поїзда галопом через Старе Місто, заскочити поїсти, пару годин на вірші, і тим самим галопом на нічний автобус... а ще були розкопані кам*яні баби дохристиянської Русі, і ще купа непобачених див...

не менш вразила і зустріч... по чутках очікувала побачити купку шахтарів і бабусь, у кращому випадку, трохи інопланетної молоді... але на делегацію, що прийшла по нас на вокзал, ніяк не очікувала. тим нижче впала моя щелепа, коли ми наблизились до будинку культури, де мали читати: такий натовп не снився жодній із київських поетичних тусівок... лише "відійшовши" після акції, моє серце терміново евакуювалось у напрямку п*ят: перед такою кількістю народу (та ще й абсолютно незнайомого) я не читала ніколи. і морально аж ніяк до такого мазохізму готова не була...
тим не менше, пережилось... навіть з енної спроби знайшла невидиму нитку, смикнувши за яку, вивела аудиторію зі стану "просто-ввічливого-слухання". Олексій Бик підкорив публіку з першої пісні, Скиба - не знаю, мабуть, не одразу... а потім читали місцеві. тут слідував ще один легкий шок: ці люди перетворюють майже кожен вірш на перофоменс - кожен в міру власної підірваності. були і падіння на коліна, і тряска хайрами, і граціозна гра із сіданням на стілець, і музичний супровід... подекуди пафосно, але - незвично і яскраво. і люди самі - дивовижні...

дорога також стала подією: туди на диво душевно - в поїзді зі Скибою і Биком, в усіх кращих традиціях: алкоголь, гітара і вірші, нічні дискусії про нереальність реальності, медитація на вікна...
зворотній шлях порадував зустріччю зі студентом-індусом, що летів додому в Делі, здивував конячою дозою хорошого кіно (що рідко буває таким у великих рейсах)... і ще туманом, затишного, як нора, чи довгий плащ...