...моя стіна для записів гостей поповнилась записами німецькою, фінською та англійською мовами:) в київ завітали семінарсткі друзі, був чудовий день прогулянок містом і посиденьок за чаєм. знов наковталась того позитиву і мрій відірватись і потинятись світом, осідлавши вітер. ці люди бувають вдома рідко і недовго, живуть по чужих країнах, рятують екологію, розвивають розумово відсталу молодь, організовують міжнародні семінари, шукають пригод і нових друзів... ці люди несуть світло. може, завдяки ним цей світ досі тримається купи... було приємно, коли зайшли поїсти в могилянку і дівчинка, що кілька місяців волонтерила в російському вузі, сказала, що наші студенти "західніші", виглядають більш вільними (я, правда, промовчала про мажорні заклади типу кімо). пані з фінляндії розповідала про свою роботу в києві з відсталими дітьми (їм за 20, але рівень 7-10-річних дітей). начвають елементарно піклуватись про себе, якось на заняттях питають одного з вихованців: якщо ти опинився в чужому місті і не знаєш, куди йти, як і до кого звернешся по допомогу? "я звернуся до Бога" - відповідь...
розповіла про наші останні мандри. ввечері зозмовляю з дівчинкою з німеччини, питаюсь про найзаповітнішу мрію... ніяковіє і пошепки каже: "I want hich-hike to Prague"... також виявила, що наші слов*янські міфи мають чимало схожого з фінськими (одразу захотілось розширити освіту в цій галузі), а толкієн повністю здер своїх ельфів з фінських... словом, було мило...
...а ввечері в кімнату заходить мамця і застає мене за читанням чергових програм-семінарів. і почалося... чим я займаюся?! я маю дбати про навчання й освіту (звісно, академічну, а не життєву). дбати про кар*єру, а не про те, щоб зробити щось добре в світі... "що це все дасть тобі у професійному значенні? ти маєш створити собі ім*я! воно має годувати тебе!"... "як ти бачиш своє майбутнє? ЩО?! не хочеш планувати?! як так можна?" і так далі. сумно. вона з іншого покоління. вона вірить, що життя - це монотонна набридла робота із правом на свято не частіше ніж раз на тиждень. життя - боротьба за виживання. і все тут. без грошей я не буду щаслива. а соціальні роботи мене не прогодують. а якщо я потинятимусь світом пару років, прогавлю кар*єру і особисте життя (блін, вагома причина щоб не висовувати носа зі своєї нори!) я журналіст, і це вирок - звертати з цього шляху ніззя - крок вліво, крок вправно - спроба до втечі... її кидає у тремт від однієї думки про можливість заночувати в лісі в наметі і з машиною - небезпечно ж бо... (а простонеба в спальнику як?:)) обмовилась про можливість повчитись рік у штатах, мовляв, цікава програма... мама - в шок: чому не в європу? ну, кажу, нема таких програм... а яка різниця? я ж не була ні там, ні там... різниця - що америка далі... ти ж не повернешся звідти! - каже. ЩО?! ЧОГО?! - круглі очі. звідти не повертаютья - сумно відповідає мама... йолки, ну як вона не зрозуміє, що я НЕ ХОЧУ виїзжати з україни, (як мріють для мене вони). "всі так кажуть". я не всі. я ненормальна, але не така... я фізично подохну без своїх френсів, інколи п*яних, дивних, перекурених... але рідних до втрати пульсу... без своїх засмічених бруківок з вуличними музикантами...
мої батьки обожнюють мене просто хворобливо, шалено... але зовсім не розуміють мого світу...