Сьогодні вперше спробувала себе у овіяній мріями і легендами іпостасі режисера. Режисера-аніматора, якщо точніше. Тобто, чаклую над мультфільмом вже давно, але якщо раніше я носила звання автору сценарія, ініціатора, художника й ще пес-його-зна-кого, то сьогодні урочисто відзняла перший в житті дубль...
В студії ремонт, тому знімаю на одній нозі і переступаючи гори наваленої техніки. В спину немилосердно пече прожектор (освітлення), відчуваю себе в солярії, а не на студії. Напарники злякались холоду і не доїхали, тож виконувала подвійну роботу, бобиком бігаючи від компа до камери. Весь день - поза знаку запитання, спина скрипить і матюкається... У героя постійно відпадають вуха, лапи, хвіст, голова, і всі частини тіла, якими забезпечив його творець (у моїй особі)... пальці болять, мініатюрні декорації щосекунди погрожують завалитися... нерви - на межі ("А-а-а! ніхріна-не-виходить!!!"), очі - на лобі, шість годин поспіль, не відриваючись від знімального майданчика, і нагорода - зклеєний ролик секунд на 5 (в кожній по 25 кадрів!). Свій власний крихітний всесвіт. Оживлена реальність. Реальність, де все не в міру тіпається, неправдоподібно міняється світло (перший млинець, як ведеться...) і купа інших прорахунків. Але - з якої не хочеться йти. Попри все, воно - справжнє. Воно - живе. Воно дороге... почуваюсь майже Богом... і навіть не відчула морозу...

...А завтра на мене чекає дубль два - тої самої сценки...