Поки ще зовсім не стерлося все з пам*яті, хочу зобразити деякі штрихи мандрівки в Європу, на батьківщину Сапковського, - в сиве і просолене (адже соляні шахти Вєлічки знаходяться саме там, і сіль, без перебільшень, з доісторичних часів стала серцем і золотом країни) місто Краків...

Перше враження - потрапив в середньовіччя. Бруківки, не займані колесами авто (не тільки по вихідних, як у нас, на Хрещатику), відшліфовані до блиску нездійсненими снами королів, похованих у готично-бароково-ренесансних склепах Вавелю, воєвод, святих, іменами яких названо більшість вулиць, студентів, що в історичних костюмах завмирають на площах міста і годинами позують для фотографування... Атмосфера не спотворена ні вавилонськими хмарочосами, ні "модерновими" добудовами, ні біг-бордами... Кожен будинок божевільно хочеться зазняти, зберегти, але його образ тане біля наступного... Час, ніби засолений у банці, зберіг місто недоторканим з далекого, 14 століття... А ще - відчуття безмежного спокою. Зовсім не властиве містам. Здається, ні людям, ні трамваям не знайоме поняття неврастенії чи запізнення. Навіть в ніч на Новий Рік народ спокійно й інтелігентно побив пляшки від шампанського (що було лише традицією, а не хуліганством) і розійшовся додому після 1-годинного рок-концерту на площі Ринок. Жодних політичних спічів, подяк спонсорам, а тільки привітання виконавців і музика. Ми, по нашим міркам, вистрибували на цій площі вельми скромно, але місцеві від нас сахались... А ще вперше побачила старих хіппі - жіночка літ 55-ти, у строкатій бандані та високих строкатих чоботах всміхалась ток сонячно, що постійно привертала увагу... чомусь думається, що мало хто з наших нєфорів "донеформалює" до такого віку... Ще там немає бродячих котів та собак. Тільки голуби і дракони зустрічаються там і сям. І постійно хочеться пити. До втрати глузду. Може, повітня надто солоне? Чорний чай, із присмаком готики 15 ст., бароковий захід сонця на дні Вісли... І на кожному кроці - фігури святих. І янголи з вогників, що бережуть людські сни на бруківках. Найбільш культовим вважається Мар*яцький костьол, що спершу аж відлякує своєю громіздкою величчю. Два входи - один для туристів (за гроші), інший - для тих, хто молиться. Звісно, як нормальні студенти, ми вирішили, що нам краще помолитися... Ви не повірите - мені, неуявно далекій від католицької релігії (та взагалі від будь-якої релігійності), там справді хотілось молитись... може, вперше в житті. У храмі нічого не продавалось, навіть свічки і ті можна було брати так. Ніхто не ходить перед очима і не створює натовпу (ще й простори дозволяють вільно рухатись). Люди не хрестяться, не б*ють поклонів, а просто сидять на лавах із зосередженими лицями, інколи склавши долоні. І - сильна, що неможливо не відчути, енергтика... просто дах зриває... не подумайте, я зовсім не схиляюсь після побаченого до католицизму, але... це була рідкісна святість... Що ще? Решта майже все, як у нас, навіть фєньки такі самі на сувенірних розкладках. Чистота, майже музейна. Навіть місцеві нарки, що ширялись у темному парку, не лишили по собі слідів. Зовсім інакше виглядають там нічні клуби. Вхід на шару і три зали з різною музикою (джаз, рок і щось ще), і приходять туди не їсти, а тусуватись. Аудиторія - студентство з різних куточків Європи, що цілеспрямовано приходять поспілкуватись і познайомитись. На жаль, мені так і не вдалось туди потрапити - була ж бо в компанії філологів, а їх спробуй розкачай на нічний клуб:( Польска траса - це коли на повній швидкості ти наливаєш чай у пластянку по самі вінця і п*єш, не розплюскавши ні краплі. Це ми відчули, одразу перетнувши кордон. А потім було повернення, рідні до синців на п*ятій точці ухаби і стрибки (ур--ра, ми вдома!!!) і бруківки рідного Узвозу, що потроху витіснили бруківки Краківські. Принаймні, той настрій і спокій розчинилось назавжди у шаленій гонитві кудись...