Є такі речі, які я ще пам’ятаю. Вони десь сплять в моїй голові, поки життя не дає можливості зупинитись. А тоді, в якийсь момент, під впливом звуку, запаху чи чогось іншого, вспливають на поверхню відкриті мов шифром чи паролем. Я закриваю очі, і ось вони переді мною. Шумний, весь вкритий пилюкою, не зручний автобус. Совкова рухлять, фарба облупилась, з під неї видно іржу. Але їде.. Їде поганенькою дорогою між селами. Це дуже рання весна, сніг вже зійшов, та дерева не встигли відповісти на сонячне проміння квітом. А поля через ,які прокладена дорога, стоять пусті, самотні. Брудно жовтий колір трави, зів’ялої восени, і підгнившої у холодних дощах листопада, домінує у вікні. Та ні, ще світло голубий весняний колір неба. Сонце удень яскраве, в автобусі звичайно немає кондиціонеру, і до шуму і пилюки додається нестерпна жара. Дихати важко, не вистачає повітря. Тільки рятує баночка чаю, куплена у магазині на останній зупинці. Сонце по-мало спускається вниз. Стає холодно і сумно. У мене в плеєрі грає музика, дуже тужна і красива. Думка прокручує різні фрагменти життя. Спогади, мрії. Все має ніжно ностальгічний відтінок. Думки наближаються до цілі моєї поїздки. Я думаю про те, як зупиню автобус біля з’їзду ґрунтової дороги з траси, і піду до будинку. Від цього повороту йти довго, і мені мріється як по дорозі будуть стояти всі в цвіті дерева, повітря буде пахнути квітом вишні, а проміння просвічуватиме через гілля дерев. Та цьому не бути, не цього разу. Сонце вже майже сіло, а до потрібного мені місця ще їхати годину, а то і більше. Водій не спішить, ретельно об’їжджає ями, які повиїдала зима у, і так поганенькому, асфальтовому покритті. Я на це не реагую, в середині пусто, краще думати про своє. Над полями стоїть димка, спочатку здавалось, що це туман піднімається з землі, але тонкий запах багаття, наповнює автобус. Це не туман. Трава вже встигла висохнути за декілька сонячних днів, і хтось, щоб очистити поля запалив її. Вдень побачити вогонь важко, бо трава не горить, а ледве тліє, тільки від подмуху вітру випускає невеликий язик полум’я. Вона вигорає не рівномірно. З одного боку чорне попелище, з іншого суха трава. Вогонь утворює лінії. Сонце сідає, і от-от сховається за пагорбом. А в полі чітко видно червоні величезні вогняні лінії. Від руху автобуса вони оживають, набирають динаміки. Змії. Довгі вогняні змії. Вони звиваються, повзуть, роздуваються яскравими вспалахами вогню, закручуються в кільця. Далеко на краю поля вони тонкі нитки, і лише біля самої дороги перетворюються в те, чим є насправді. Трава тліє, димить. Я спостерігаю за ними. Вже потемніло, і їх видно дуже добре у чорному просторі ночі. Розумію, їх рух теж має мету. Вони стають моїми подорожніми, випадковими супутниками в дорозі, і ми сьогодні пов’язані цією дорогою, цими полями і цією ніччю, мені видається що ми разом подорожуємо пустими просторами, і можливо вони повзуть саме туди куди і я. Очищаючись дорогою повертаються в свій Дім. Дім не конкретний, а дім як місце, чи час, де вони будуть вдома.