В колонках играет - radio Ultra
Настроение сейчас - выходной!

“За крок до щасття”

Присвячується їй.

Час збігає нам на користь,
І скоро настане пора:
Зчезне печаль і натомість
Радітиме наша дітвора.

18:45. Метро «Университет». Я пришёл раньше. Ещё целых пятнадцать минут. Ничего. Я так долго ждал этого момента, что каких-то жалких пятнадцать минут я подожду. Но ведь я так мало про неё знаю. Наверно следовало побольше познакомиться.
Следовало.
Но мне не терпелось.
Это одиночество не могло больше продолжаться.
Конец.
А я боюсь.
Я могу ей не понравиться.
Но ведь может
случиться и хуже.
Она может
не понравиться мне.
Но я не какой-нибудь красавчик, так что не буду привередничать. Главное – это то, что я уже не прикован к этому компу. Этот Интернет – это не жизнь, это подлог. Мне необходимо было избавиться от него. Я хочу РЕАЛЬНОЙ жизни. Разве это много? Думаю, что нет.
18:50. Это на моих часах. На табло в метро – тоже самое. Уже пять минут безумия прошло. И отчего моё сердце так бьётся, словно хочет выскочить из груди? Надо было захватить валерьянки. Хотя это рискованно. Она должна вот-вот появиться, а меня валерьянка не просто успокаивает, а даже отмораживает. А тут вокруг и так отморозков хватает. Сердце, сердце, успокойся. Ведь так можно и не дожить! А именно сейчас я бы не хотел умирать.
Я не хочу УМИРАТЬ.
Раньше, наверно, хотел.
Но сейчас нет.
Сейчас я жду ЕЁ.
18:55

Говорят, это патология, если считаешь свою Возлюбленную Богиней, неземным существом и так к ней и относишься – как к прекрасному чуду. Но что такое Возлюбленная? Что такое любовь и можно ли влюбиться через Интернет? Говорят, что это очень глубокое чувство и вот так, с бухты-барахты оно не появляется. Но почему же тогда… Почему же тогда это моё сердце так бьётся? Нет, это не спроста.
Нужно было попросить ЕЁ фото, ведь я могу и не узнать в этой пёстрой толпе? Вон сколько разных девушек вышло из вагона.
Нет, все прошли. Значит, она ещё в пути.
Я верю, что она приедет, ведь мы договорились.
МЫ ДОГОВОРИЛИСЬ.
Попрыгать на месте? Ещё милиция подойдёт, а она как раз приедет… Лучше не рисковать. Я уже и замёрз: такой тут холодный воздух. И только сердце всё грюк- грюк, да тук-тук.

19:00
Может, она ждёт в другой части станции? Нужно проверить.

18:45. Метро „Університет”. Перший раз, коли я прийшла на застріч раніше. А його, звісно, немає. Нічого. Усього-навсього п`ятнадцять хвилин. Лише п`ятнадцять хвилин. Ні, я не нетерпляча. Хіба що трошки. Ну припхалась раніше, щоб пошвидше побачити його. Мабуть, не треба було так квапитись.
Не квапитись.
Побільше про нього дізнатись.
А то якось...
Та ні, я б не стерпіла.
І, я таки нетерпляча.
Так, дуже нетерпляча.
А головне, я вже довго одна.
Вже не можу бути одна.
Я не звикла бути довго одною.
Тож, чим можна себе зайняти на цілих п`ятнадцять хвилин? Ні, звичайно, добре, що http://www.liveinternet.ru/click;dnevnik_928280замість віртуального спілкування я нарешті отримаю щось справжнє. Бо цей Інтернет – бридота. БРИДОТА. Головне – це розслабитись, бо можуть з`явитися зморшки. Хоча, це не головне. Хоча, що ж тоді головне? Зачіска? Одяг? Треба було запізнитись, як завжди. Та чи буває це „завжди”? Ми з подругами запізнюємся дуже синхронно, тож...
Я просто боялась,
що він не дочекається мене,
а поїде назад, до дому.
А так би знов почалась ця віртуальщина.
А вона вже остогидла.
Годі віртуальщини!
18:50. Зазвичай не ношу годинника. А тут так зручно, це червоненьке табло. Чудово. Я вже п`ять хвилин тут стою, а він й досі не з`явився.
Ні, я розумію, в наш час молоді люди не надто пунктуальні, але ж хотілося б.
Чесне слово, ніколи б у житті не чекала б його, як би не ця порожня кварира, тупе телебачення, гіпнотичний інтернет... І так далі.
Хіба не буває, щоб щасття з`явилося саме тоді, коли його чекають і вже завжди було поруч із тобою?! Невже кожної миті НОРМАЛЬНОГО – ЩАСЛИВОГО життя треба чекати, як сонця взимку чи шоколаду ввечері?! Я так не згодна жити. Та й хто погодиться бути арлікіном, який тільки й потерпає від життєвих незгод?!
Де ти,
мій лицарю, на своєму
розкішному, біленькому коні?
Я вже не можу чекати,
приїджай та рятуй,
твоя Рапунцель не може вже чекати!!!
18:55. Залишилось п`ять хвилин. Це дуже мало. Ось заспіваю зараз пісню з рад`нського новорічного фільма: „Пять мінут, пять мінут, ето мноґо ілі мало? Пять мінут промєнут...” – але ж коли вони проминуть?! Сил не маю чекати, ніг не маю стояти, нетерпляча, нетерпляча.
Кожна хвилина дорогоцінного життя наближує старість, немічність, а значить, тугу та відчай. Цей час, я ніколи не збагну, як він спливає. Буває, що він біжить мов гірський струмок, а буває, що тягнеться, як жувальна гумка. І головне, що йому не накажеш: чини так, як того хочу я. Вередливий та неслухняний.
Неслухняний та вередливий.
19:00 Може він чекає з іншого боку? Піду та перевірю...

Епілог

21:00
Я приехал домой. Очень расстроен, она не пришла. Опять подключусь к Интернету.
Дайлинг.
Проверка пароля.
Регистрация в сети.
Сразу на чат.
Где ты была?
Уже девять часов.
Я прождал тебя до восьми.
Ты говоришь, у тебя только восемь?

20:05

Виявилось, що він москаль.
Дивно так,
в них також є метро „Університет”.
Він вибачається,
каже, що не знав, що я з Києва.
Пробачити його?

10 вересня 2005 р.