(дещо колись вибране і виписане)

*
так спроквола надходить
найтісніша на світі ніч
і заступає одним-єдине моє вікно

і заступає зеленими очима
заступає червону потоптану траву
що здавалась мені птахом підстреленим
а птах той ніяк злетіти не міг

ніч заступає руками всохле дерево
і заступає вустами палюче сонце
і заступає розважливими словами
якусь дуже сумну мелодію

і я вже нічого крім тої ночі не бачу

а тільки чую як десь далеко-далеко
поза її очима
поза її руками
поза її вустами
раптом полопоче крилами червона трава
і довго літає над нами



Вечір

Зелений вечір
Як морська вода
Заповнив кімнату

Фіолетові водорості тіней
Повиростали у ній аж до стелі
І тільки ще де-не-де поміж ними
Блукають червоні продовгуваті риби
Що відбились від косяка призахідного сонця

І ти вже зачудовано слухаєш
Як чотириноге крісло намагається переконати шафу
В тому що воно є родичем восьминога

Ти забув навіть про те
Що треба дихати
І лишень тоді як із сусідньої кімнати тебе
Покличуть вечеряти
Раптом опам’ятаєшся і гарячково почнеш шукати
Довкола себе
Акваланг



Новорічне

то начебто почнеться маскарад
а насправді то він закінчиться
і тепер можна хоча б на часинку
побути собою
бо незабаром знову почнеться маскарад
чи то пак закінчиться
і знову треба буде одягати
дуже поважні
дуже розумні
дуже заклопотані
маски людських облич


Сьогодні

Вчора і завтра на моїм лиці
і тільки нема сьогодні....
І ходять навколо стола стільці
Такі самотні-самотні


*
дерево парадоксальності
корінням вгору посаджене росте
і десь там під землею
на ньому вже спіють
квадратні груші

Жінка

сумна жінка яка не чекає нікого
сумна жінка яка лежить горілиць
на березі річки
яка думає про воду річчину
що до моря тече

вона сама стає річкою поволі
і якось дивно плюскотить на піску
що аж риби вистромлюють голови
із води аби те диво загледіти
аби загледіти білу річку що
берега жодного не має

і тече її волосся невідомо куди
і тече її тіло невідомо куди








Чоловік

замислений стоїть на сходах чоловік
і спостерігає як обіймаються у небі
дві помаранчеві хмари

потім він починає лаштуватися в
дорогу і лаштуючись прозорішає

дві помаранчеві хмари розминаються
в небі за годину як чужі і незнайомі

і вже зовсім прозорий чоловік раптом
пригадує що в нього немає ніякої дороги


Літо

двоє несамовито
двоє задихано

завчили одне одного напам’ять
як хрестоматійні вірші і навіть
пісок та трава тепер безсилі
створити їм ілюзії таємності і
не можуть врятувати їх

ті двоє несамовитих жаркого полудня
мовчки сидять у кімнаті думають про
єдиного хто зміг би їм принести
порятунок думають про сніг який
міг би їх надовго закидати

чути знадвору шелест піску
чути знадвору шелест трави
чути знадвору голос
продавця морозива


Вдосвіта

Ми вийшли вночі не озираючись
на кінчиках наших пальців
ще не прокинулось здивування і ми
безшелесними руками торкаємось
всього що довкола

ще на кінчиках наших пальців
не прокинулось запитання

чи справді ми такі які ніколи
не озиратимуться

вже сходяться звідусіль наші тіні
які теж ніколи не озиратимуться
ми відчуваємо що із ночі нам
у спину дивляться дві сумні
заплакані зорі

але ми не озираємось

під звуки парадних маршів
безшелесно крокуємо вулицею

ми ще не думаємо про те чому
ці марші звучать зовсім так
як колискові


***
відлуння дзеркала
нічого не знає про дзеркало
нічого не знає про себе

але воно про літо знає
і про нього розказує

воно має дві стежки
білу і чорну
воно завжди білою ходить
і розказує
що на груші виросли груші
і впали на траву
а на вербі
груш не виросло а виріс лелека
і впав за обрій

прийде від матері дивний літній сон
із сапою в руках і всю білу стежку
пересапає

і тоді вже відлуння
самотньо сидітиме біля дзеркала
бо чорною стежкою
ходити
страшно