Недавнішній концерт гурту “Esthetic Education” став подією, яка не вкладалася ні в які рамки розуміння. Здавалося б – нетипова музика, нетиповий соліст, нетиповий підхід до сцени та іміджу... Ну як це заморське диво викликало настільки непідробний інтерес у непримхливої нерозбірливої публіки?
Український шоу-бізнес довго потерпав без своїх героїв. Вже якось і солодкі модні хлопчики набридли, і напомаджені безголосі дівчатка видаються черговим витвором інкубатора без фантазії.
Аж гульк – з туману виринула з’ява! Це був богемний, незрозумілий та артистичний соліст , який сказав – “Любіть мене!”. І його полюбили...
Ой, як його полюбили. У нічний клуб “Ринг”, де на днях відбувся концерт гурту, прийшла маса народу, не зважаючи на тисняву, дороговизну квитків та темну ніч. Луї Френк, амбіційний, випещений і незвичний актор та режисер з Цюріха, сколотив команду, і перетягнув у неї двох учасників з “Океану Ельзи” (Юру Хусточку та Дмитра Шурова). Творчий тандем вприснув до української музики нове звучання та забарвлення: живе виконання, нестандартні англомовні тексти із деяким акцентом, присмак європейської андеграундної музики 80-их... Луї був на висоті. Він претензійно одягався і носив непопулярну до того часу зачіску а ля Пушкін, він робив на сцені з мікрофоном те, що не снилося ніякому Вакарчуку чи Тайлеру...
Спершу публіка не зрозуміла. Зате журнали з претензією на “струйовість” та “бомондність” взялися розкладати та збирати гурт Esthetic Education по кісточках. І коли “естети” виступали в Палаці Спорту на підігріві у Мобі рік тому, їм відчайдушно свистіли та проганяли зі сцени... Тоді, вочевидь, киянам не прийшовся до смаку рожевий шкіряний комбінезон Луї, який ніжно огортав його тіло...
Тоді у голову приходила одна думка – ні, українці не приймуть таке чужорідне швейцарське диво, і “Esthetic Education” лишаться на радість поколінню “London after midnight” чи навіть “Doors”. Але пройшов лише рік, і концерт у клубі “Ринг” жирною лінією перекреслив усі домисли стосовно майбутнього естетичного квартету. Люди перетворили клуб на дідову рукавичку, розтягнуту до самого неможу. Відвідувачі концерту – молодь певної категорії, так званий український псевдо-бомонд. Своєю нетиповою поведінкою та одягом вони створили доволі однотипну масу із перлового намиста, витіюватих чоловічих шарфиків, темних окулярів та “багаторівневих” кофтинок.
Чесно кажучи, я звикла слухати музику не так. Ну не можу я проникнутися, коли вижчать на вухо, відтоптують ноги, штовхають та лізуть на голову. Оцінити якість виконання вдалося завдяки спасінню, яке прийшло від темної та заваленої декораціями комірки під сходами клубу, у яку я протиснулася та сиділа сама: нарешті сама та нарешті сиділа. Хлопці грали якісно, нову та стару програму, але від того, що творилося “на поверхні” (на танцмайданчику та навколо сцени), розуміла одне: їх музику краще слухати вдома у плеєрі.
Прихильники вирували, кричали, божеволіли, впадали в істерику, билися у конвульсіях. Від побаченого ставало моторошно – яким чином сталося так, що абсолютно незвична для української сцени музика, без коріння та асоціацій, за які можна ухопитися, враз стає ідолом для цілого покоління.
Цей феномен можна проаналізувати, і, глянувши на культуру комплексно, таки докопатися до причини. Раніше ми жили за принципом більшості, нелюбові до так званих “білих ворон”. Важливо було одягатися як всі, думати як всі, і йти з поколінням в ногу. А потім все перемінилося. Як гриби після дощу почали рости ті, хто протиставляв себе масі, відносив до богеми, слухав інакшу музику, інакше одягався, іншим цікавився. І, звісно, прагнув іншої музики. “Не такі як всі” прийняли Esthetic Education на “ура”, бо гурт давав порцію музичного інтелектуального стьобу на противагу примітивним завиванням “про любов”. Та і “про вічне” свіженький гурт співав по-новому – із французько-англійським “гламуром”. Скоро кількість “особливих” молодих людей настільки зросла, що бомондність (чи, радше, псевдо-бомондність) стала масовим молодіжним явищем і призвела до неабиякої істерії навколо мистецьких явищ, які хоч якось виокремлюють себе від маскультур. Esthetic Education стає такою собі першою ластівкою, яка віщує, можливо, нове обличчя українського популярного мистецтва. Культурна “влада” і “опозиція” поволі міняються місцями. Хоча, жалітися нема на що. Якісна музика, якісне виконання в суміші із якісними текстами – невже колись популярна музика буде славитися такими “нетиповими” ознаками?