"Він гладив моє обличчя та шию і говорив: "Чесне слово, я не допущу, щоб з тобою сталося щось погане".
Мені здалось, що його слова повторюються знову і знову, як уповільнене відлуння. Я засміялася, дико, істерично. Мені здалось це найкумеднішим і найабсурднішим з усього, що я коли-небудь чула. Потім я помітила дивні образи, вони рухались по стелі. Біл уклав мене, і моя голова спочивала в нього на руках, коли я дивилася на ці образи, що перетворювались в кольорові воронки з величезних плям червоного, синього і жовтого кольору. Я хотіла поділитися цією красою з іншими, але слова були вологими, мокрими, збиралися в краплі і мали присмак кольору.
Я піднялася і стала ходити, всередині і зовні я відчувала легкий холодок. Хотіла сказати про це Білу, але змогла тільки засміятися.
Незабаром проміжки між словами стали такими, що між кожним моїм словом встигали проноситися цілі ешелони думок. Я зрозуміла, що згадала досконалу, істинну, первинну мову, якою користувалися Адам і Єва, але коли спробувала про це сказати, слова ніяк не бажали співвідноситися з моїми думками. Я їх втрачала, вони вислизали від мене, такі чудові і безцінні, а їх необхідно було зберегти для нащадків. Я відчувала себе жахливо, і нарешті я вже не могла говорити і впала назад на підлогу, закрила очі і буквально занурилася в музику. Я відчувала її запах, я могла помацати її і визначити, яка вона на дотик. Ніколи зі мною не відбувалося нічого більш прекрасного. Я була частиною кожного інструмента, буквально частиною. У кожної ноти був свій характер і форма, у кожної свій власний, абсолютно відмінний від інших колір - відрізняється настільки, що я усвідомлювала місце цієї ноти у всій композиції перш, ніж прозвучить наступна нота. Мою свідомість опанувало мудрістю століть, але не існувало відповідних слів, щоб її висловити.
Я глянула на журнал на столі, і виявилося, що я бачу його у сотні вимірюваннях. Він був такий прекрасний, що довелося закрити очі, мені було не винести цього видовища. Мене тут же віднесло в іншу сферу, в інший світ, в інший стан. Все неслося на мене і від мене, подих перехоплювало, як при спуску на швидкісному ліфті. Не можу сказати, що було реальним, а що не реальним. Чи була я книгою, столом, музикою, або я була частиною їх, але це і не мало значення; неважливо, чим я була, - я відчувала себе чудово! Вперше в житті я була вільна! Я танцювала, щось зображувала, кривлялася перед цілою групою людей і насолоджувалася кожною миттю.
Мої почуття так загострилися, що я чула чиєсь дихання в сусідньому будинку і відчувала аромат тришарового апельсинового, червоного і зеленого желе, яке готували за милю звідси.
Я кілька годин споглядала унікальність і красу своєї правиці. Я бачила всі м'язи, клітини і пори. Кожна кровоносна судина була прекрасна сама по собі, я досі тремчу від усієї цієї пишноти.
Я завжди думала, що секс уперше - це щось особливе, може, навіть болюче,
але він виявився просто частиною яскравого, безбашеного, офігенно безперервного тріпу. Я, як і раніше, не можу їх розділити.
Ледве стримуюся, щоб не заплакати. Тільки що дзвонили батьки й сказали, що вони пишаються такою дочкою, як я. У мене не вистачає слів висловити свої почуття.
Світ все ще сповнений барв, а тріщина у вікні здається прекрасною. Життя прекрасне. Так офіґітєльно прекрасна, що я ледве можу з цим впоратися. І я її невід'ємна частина. Всі інші лише дарма коптять небо. Тупий народ. Хочеться заштовхати життя їм в горлянки - може тоді вони зрозуміли б, про що мова.
Біля дверей товста білявка зі звалялим волоссям опускається на коліна, на сукню, зелене на зеленому та пурпуровому. Вона з хлопцем, у нього кільце в носі і різнокольорові малюнки на голеній голові. Вони весь час кажуть один одному "люблю". Це виглядає так прекрасно. Кольори зливаються один з одним. Люди зливаються один з одним. Кольори і люди зливаються разом..."
Не можуть насправді бути такі перебіги з чистого без підсадки існування у карколомний зрив з втечею з дому. Не було переконливих причин у Аліси на другу втечу. Про її шкільних наркодрузів: не буває такого, щоб торчка у зав’язці по-садистському, з погрозами тягнули назад. За того, хто зумів зістрибнути, радіють щиро і без задніх думок навіть зовсім пропащі наркомани, це ж така риса наркоматської культури.
Їй підступно домішали кислоту в цукерки. Я спробував уявити, як змушений з’їсти шоколад саме в той момент, коли цього дуже не хочеться: запросто зблюєш! А щодо кислоти – bad-trip гарантовано з найжахливішими наслідками. Так невже тут застереження: діти, не їжте наркотиків?! Ні, лише приклад того, як одні діти з мстивості труять інших.
«Коли я намагаюсь згадувати, все таке нечітке, ніби дивишся крізь миготючі кольорові вогники, але я пам'ятаю, як намагалася набрати наш номер і що цифри повертались назад цілу вічність. Напевно лінія була зайнята, далі я нічого не пам'ятаю, крім того, що я кричала, і що прийшов дідусь, щоб мені допомогти. Але його тіло було вкрите блискучими різнокольоровими хробаками і личинками, вони падали на підлогу за його спиною. Він намагався мене підняти, але від його рук залишилися тільки кістки. Плоть зжерли черв'яки, що вигинались, плазували, діловито жували, кишіли на ньому. Вони їли і не збиралися зупинятись. Його очниці були забиті білими м'якими повзаючими тільцями, які раз у раз зникали в його плоті і з'являлися знову, фосфоресцируючи і переплітаючись один з одним. Хробаки і паразити поповзли вбік кімнати дитини, я намагалася топтати і давити їх руками, але вони з'являлися швидше, ніж я їх вбивала. Вони повзли по моїх руках, обличчю і тілу. Вони були в носі, в роті, в горлі, вони душили мене, я задихалася. Стрічкові черв'яки, опариші, личинки знищували мою плоть, повзали по мені, їли мене.
Мене кликав дідусь, але я не могла кинути дитину, та й не хотіла йти до нього, його вигляд мене лякав і викликав нудоту. Його так жахливо було поїдено, що його ледве можна було впізнати, він показував на труну, що стояв поруч з ним, я намагалася втекти, але сотні мертвих створінь заштовхували мене всередину і намагалися накрити кришкою. Я все кричала і кричала і намагалась кігтями видряпати собі дорогу з гробу, але мене не відпускали.
Тепер я розумію, що, намагаючись скинути з себе черв'яків, я сама виривала у себе волосся і роздряпувала тіло. Як я розбила голову, я не знаю. Може, я намагалася вибити всю цю маячню зі свого черепа, я правда не пам'ятаю, здається, це сталося дуже, дуже давно..»
І хто є більшеє зло, хімічні речовини, які люди використовують у якості отрути для інших людей, чи власне самі отруювачі? «Вони самі не вірять у те, що кажуть. Мене посилають до лікарні для душевнохворих! Не розумію, як таке може бути. У багатьох бувають невдалі тріпи, і їх не замикають в божевільню. Мені кажуть, що мої хробаки нереальні, і посилають мене в місце, яке гірше всіх гробів і черв'яків разом узятих. Не розумію, чому це зі мною відбувається.» Божевілля ситуації з героїнею повісті в тому, що їй уперто намагаються навіяти думку про її проблему з наркоманією всупереч тому, що вони була таки здатна жити без цієї проблеми, але втрапивши в якийсь невідворотний потік, отримавши «клеймо», вона ніби була вже повинна жити в іншому вимірі. В її школі весь колектив первинно поділявся на «нормальних» і «ненормальних», тобто наркоманів. Так невже тут проблема в тому, що наркотики викликають залежність? Проблема в тому, що люди завжди прагнуть вивищитись над іншими, і в цьому бувають шалено жорстокі. «Язможу чинити опір наркотикам, навіть якщо буду потопати в них. Але як переконати інших? Сподіваюся, мама, тато і Тім вірять мені, що останнім часом я з власної волі нічого не брала? Здається немислимим, що і в перший раз в житті і в останній, коли я потрапила в божевільню, я приймала наркотики, не знаючи про це. Ніхто не повірить, що можна бути такою тупою. Я сама насилу в це вірю, хоч і знаю, що це правда.»
Раптова смерть 17-річної Аліси в її вже новому житті констатована, як факт, у трьох коротеньких абзацах, - овердоз. А може і отруєння. Наркотиками можна отруїтись, як і будь-чим, і недарма в англійській мові наркотики і ліки позначають одним словом, всі на світі речовини можна розкласти в ланцюжок: доза лікарська – доза наркотична – доза отруйна. Хіба для деяких ланка, та, що посередині, відсутня.
Деякі американські критики вважають трагічний кінець героїні плодом моралізаторської фантазії автора, якому аж ніяк не 15 років: «наш приречений підліток на 4 сторінки детально викладає свій перший досвід по ЛСД, а запис про своє розбите серце поданий на пару абзаців..» Може й так, хоча наївність загального викладу і формат твору наближує його до дитячих книжок з ухилом на психоделічну філософію. Критик підкреслює шаблонність «падіння» героїні у наркотичний світ – не з бажання пізнати непізнане, а через «поганих друзів», які вводять її туди без її дозволу. (тут використано матеріал http://www.snopes.com/language/literary/askalice.asp)
Отже ніби-то наркоман є ґідра незнищенна, тобто покидьок. З іншого боку як же бути з Томмі, приятелем Аліси по психлікарні? З його історії «вінз трьома своїми приятелями почули про те, що можна нюхати клей, купили пару тюбиків і спробували. Їх вставило, і вони вирішили, що це круто. Судячи по його очах, він досі вважає, що це було круто.» І де тут ознака «покидька суспільства»? Якщо річ писалась, як антипропагандистська, то вона своєї мети не досягла, і це збільшує якість твору.
А це єдиний адекватний відгук вітчизняного читача, узято у Ryo_chan: Так,книжка простувата. Написана людьми, що ніколи не були залежними від наркотиків, але вміли яскраво живописати правдоподібні відчуття наркомана. Так, на вразливих школярів вона, мабуть, справить незабутнє враження. Шкода, я вже не того віку, і навіть до такої проблеми ставлюся дещо цинічно. Однак, не можу сказати, що залишилася байдужою після прочитання цього щоденника. Відчуття таке, неначе мені на голову вилили відро самі знаєте чого. Заціпеніння і задума. Але. Мине швидко
[640x480]