Іще не оцінивши, наскільки, а чи взагалі вразили мене долі героїв двох різних романів та повісті, які об’єднує лише епоха, хочу залишити свою порівняльну оцінку з висоти ХХІ століття, з ери фінансової олігархії і девальвації складних людських стосунків, таких, як дружба, взаємопідтримка і небайдужість. Отже, автори та їх епоха. Це Павло Загребельний «Розгін», епічне полотно ХХ століття, дія якого починається в 30-ті роки, але всі акценти зупинені на 60-х. Іван Сенченко «Любов і Хрещатик» - Київ 70-х, полотно жанрове. Анатолій Мороз «Товариші» - село 70-х, таке не схоже на сьогоднішні. Люди і їх духовні цінності – основна тема викладу. Кожна людина може усвідомити і сформулювати ті цінності, які зараз мають для неї вартість в нашому начебто вільному суспільстві, позбавленому багатьох безглуздих обов’язків , властивих соціалістичному минулому, а саме сповідувати атеїзм, вірити у комуністичний рай в майбутньому, вклонятись, наче іконам, вбивцям, які переступивши через трупи мільйонів людей, вдерлись на щаблі вождів у той час, коли холуйство стало основою соціально-політичної системи СРСР.
Вільне суспільство, розбивши вщент подвійну мораль, обов’язкову для сприймання усіма членами його, навзамін запропонувало вибір моралі, і суспільство розділилось. Фішка в тому, що 1991 рік не змінив людей докорінно. Зламати людину – то дуже нелегка праця, справжня людина не ламається і в надто важких умовах, а умови широкого вибору важкими назвати язик не повернеться. Люди, в яких загальнолюдська мораль була закладена генофондом, які набули її внаслідок певного виховання і природної здатності мислити свідомо, стали по-справжньому вільні, і навіть отримавши інформацію про правду недалекого минулого, в якому промайнуло майже все життя, не мали чого закинути ні собі, ані власній совісті. Людей таких немало було й є. Чверть чи п’ята частина країни. Вони зараз десь живуть і несуть в своїм теперішнім житті високий ґатунок того створіння, що зветься Людиною. Про них і писали ті наші соціалістичні класики, твори яких читаються сьогодні, як історична картинка епохи, що пішла в небуття.
Головний герой «Розгону» Петро Карналь з ранніх літ всеохоплююче і непозірно присвячує себе науковій справі, наука для нього натхнення і сенс, які підтримують в ньому горіння, що не дає душі забальзамуватись, а яскраве полум’я недовгого особистого щастя зриває вперед, як турбонаддув на двигуні. Секрет цієї людини криється також і в його коренях, недарма ж десятки сторінок присвячено листам батька Андрія з рідного села, які були край необхідні вже зрілому академіку Петру Андрійовичу, глибока пам'ять про історію предків завжди жила в нім так саме невіддільно, як і почуття до коханої дружини. Батьківщина Карналя має прототип село Солошине, де народився сам Загребельний і яке залишилося на дні Дніпродзержинського водосховища. «..Хата їхня не була схожа ні на яку хату в селі, хоч там можна було знайти безліч дивоглядів. Довга-предовга, глиняна, як і всі озерянські хати, але на кам’яному підмурку, прихованому широкою старосвітською призьбою, вікна з різьбленими, хоч і спорохнявілими віконницями, покрівля з очерету, шальовки попід стріхами теж різьблені й колись, видно, фарбовані в червоне, дві половини хатні розділені великими сіньми. … Хата ця належала колись козакові Коліснику, який мав дворянське звання (від нього й куток сільський став називатися Дворянівкою). …» Невже над нами так тяжіє місце народження?» – дивувався академік Карналь» Сам собі й дивувався, та не міг збігти від того. Карналь після війни пройшов радянські концтабори, хоч два роки воював на фронті, але потрапив у полон. Чому людина такого інтелекту, непідвласного здавалося б окозамилюванню, пішла далі колись обраним шляхом? Відповідь читається на сторінках роману: «Ми бажаємо істини, а знаходимо в собі лише непевність. Ми долаємо перепони, щоб досягти спокою, та, лиш отримавши його, починаємо гнітитись цим спокоєм, бо нічим не зайняті, потрапляємо у владу думок про лиха, які вже нагрянули. Або грянуть. (з «Думок» Паскаля)».
Через увесь твір другою лінією проходить антипод Карналя «товариш» Кучмієнко, кар’єрист і псевдовчений. «Коли істина видається неприємною, люди або намагаються відмахнутись від неї, або оголошують її недійсною», - це Кучмієнки, які саме так вчинили в 1991-му і пізніше, які становлять чверть сьогодення, які були такими в усі часи, наслідуючи і всотуючи приклади, відповідні власній природі.
Іван Сенченко – письменник дуже неординарний і різноплановий. Навіть у двох «виробничих» романах, які в 30-х друкувались мішками, він зміг вималювати духовний світ людини першою чергою, а не керівну роль партії, за що був покусаний критикою, а цілісно його творчість до незалежності навіть і не розглядалась. «Любов і Хрещатик» - повість про киян, студентів і викладачів, їх батьків і друзів у часи соціального застою, коли в суспільстві знову почали одночасно загострюватись два кінці отої палиці, під якою ми маємо на увазі суспільну мораль – зовнішні декларовані гасла у вигляді «Морального кодексу будівника комунізму» і принципи виживання, що діаметрально відрізнялись від гучних декларацій, про випробування персонажів у критичних обставинах. Конфлікт головних героїв Анатоля і Мері доволі типовий не тільки в тому просторово-часовому вимірі, бажання чоловіка самоутвердитись за рахунок інших, зокрема коханої дівчини навряд чи можна назвати наслідком саме спроби «соціалістичного виховання». Так саме Данила, який рятує Мері від смерті, не спаде на думку порівняти з «піонером-героєм», людину, для якої існувала лише вічна краса і музика душі. Але дві персони-паралелі – Анатоль і Михайло постають прикладами різних угрупувань за ознакою способу мислення, закладеного природою. “Анатоль був повен відрази до батьківської правди, бо їхня правда була неправда. І вони проповідують те, в що самі не вірять... І вже в десятому класі життєвим кредо Анатоля став нігілізм” – це той перший тип людини, яка ще навіть не знаючи всієї правди, відчуває потворність соцреалізму, як способу життя, але негативні наслідки його нігілізму призвели до аномалій у стосунках з близькою людиною. Прозріння і втрата самовпевненості таки відбуваються, і для цього потрібно було лише раз лишитись на самоті з відчуттям трагедії. Для Михайла матеріальне – сенс існування, і він не гребуватиме засобами, а оскільки «кодексом» таврувалась жадоба збагачення, то його «неволя» супроводжувалась перманентним страхом, слизьким, як стіни колектора каналізації. З цим «героєм» у повісті теж відбувається оновлення, але інше, воно не змінює його суті, Михайло переоцінює орієнтири під впливом того ж таки підшкірного страху перед зневагою і покаранням. Ще один персонаж повісті Іван Опара – лицар і мрійник суто своєї епохи з її інколи аномальними переосмисленнями критеріїв морального обличчя людини, почутих від батьків і вчителів. А от професор Пташняк, університетський викладач Анатоля, чимось нагадує Петра Карналя. Науковець з незамуленою душею і спотвореною долею, він знаходить спільну мову і з Опарою, і з Анатолем. Вічні цінності залишаються за ними трьома.
Про письменника Анатолія Мороза пишуть, що для нього література – це насамперед «людинознавство», «заглиблення у душу».Він таки небанально заглиблюється не лише в душі людей, його описи краєвидів і побуту соціалістичного села теж майже сягають «душі» цих предметів, чому майже? Як на мене надто ідеальне у нього село, надто ідеальні люди живуть у ньому. На весь роман лише один негативний персонаж – вчитель історії Гаврюк із судомами намагається пригальмувати новітні ідеї у шкільному вихованні, впроваджувані новим директором і викладачем літератури Арсеном, але в нього нічого не виходить. Арсен – Дон Кіхот нового часу, тоді не прийнятий і нікому не зрозумілий, тепер нелегко, та все ж знаходить ключі до душ не тільки свого десятого класу, але й всього педколективу, не кажучи вже про щиру дружбу з головою колгоспу Гнатом і більш, ніж дружбу з його дружиною Ніною. Чому ідеальні люди? Важко повірити, що десь тоді існувала така масова «людяність» з боку його колег, таке непідробне бажання зрозуміти і підтримати нову людину з її новим для них прогресивним світосприйманням і поглядом на найважливіші речі у житті кожного. Немає байдужих! Роман про сьогодення, написаний наприкінці 70-х років ХХ століття уявляється фантастичним для читача І половини ХХІ століття. Але відсутність кон’юктури соцреалізму робить його принаймні читабельним і викликає питання: «А може й справді такі були?» Арсен не тільки новатор, що невпинно «Тигром» йде вперед і розчавлює сухі кущі на потрісканій дорозі, він дуже часто сумнівається в правильності свого напрямку, але йде вперто, незважаючи на наслідки, і… отримує повагу і любов..
«Найбільше вадило Арсенові на стежці те, що не міг йти по ній сам, що завжди ставав йому на перешкоді хтось інший… Об'являвся він мов би і збоку, чужий, а потім ставав і часткою його ж таки, самого Арсена, і годі було від нього втекти, доводилось усе життя нести проти себе внутрішню, найбільш виснажливу війну. І здається Арсен ще ні разу по-справжньому не виходив переможцем. Бо скільки існує світ, стільки й відомо, що перемагають лише ті, , котрі, навіть полігши в нерівному бо, не пустили в душу сумніву, - перемагають бодай морально. Арсен так не міг, йому здавалось, що то б означало йти в бій з зав’язаними очима і не бути певним, що не воюєш проти власної тіні.»
«Гнат мусив знову і знову думати про Арсена. Переважання мрії над буденністю, романтична самовідданість, аж до самозречення, максималізм. Що ж, це красиво, і як по щирості, то й потрібно. Реаліст Гнат розгледів романтика Арсена звіддалік і прийняв його і розумом, і серцем. Він був цілком щирий тоді, коли твердив Арсенові, що романтиці і реалізмові в житті треба єднатися, як світло єднається з теплом, як права рука єднається з лівою Однак зараз, обмірковуючи «стратегію», Гнат казав собі: «Так, сяйво романтики може й красиве, потрібне людям, та виникає воно все ж таки довкола реалізму чи на його основі. Інакше воно було б світлом мертвої зорі»
Так що вибірково люди за часів соціалізму жили , не втрачаючи ані гідності, ані світлих мрій, траплялось таке, і вони були не взірцеві, а звичайні, випадково помічені письменницьким оком, а коли й багатою уявою. Їх приклад свідчить: можна вижити й жити, незважаючи, якщо випробування зваженням не підійшло надто близько.
Про "Чотирьох на шляху":
Чотири головні персонажі, які силкуються шукати сенс свого життєвого шляху, обмірковують його, обмацують, роблять суперечливі висновки і зрештою ходять колами. Міліціянт-мрійник Задерій, що приїхав до Верем ' їв розслідувати справу про самогубство скоріш скидається на кореспондента літературного журналу, два тижні, прожиті в селі, додали йому роздумів про незбагненні духовні світи людей, але нічого – до протоколу, дивний образ міліціонера кінця брежнєвської епохи . «Досі він жив лише з неясним передчуттям розмови, у якій в чужому житті можна побачити своє, ще не прожите, осягнути, що хочеш чи не хочеш сам у ньому знайти». Він відкидає традиційну ментівську формулу «була б людина, а стаття знайдеться», тому замість припаяти Лютому статтю за багатоженство чи навісити аліментів, відпускає його на вічну покуту у світи, як Агасфера.
Лютий – вільний птах часів розвинутого соціалізму, вибудував собі світ незалежності і свободи, в якому є місце лише прагненню вершин, проте кожна здобута вершина негайно викликає тугу і бажання втекти. Його талант маневрувати життям, покладаючись тільки на себе і власні вміння, не встигає за хаосом його вдачі, він може все, крім відчути гармонію від свого життя, від результатів своєї праці, його неспокій не ставить жодної мети, залишаючи позаду відкриті фундаменти без стін, які могли б бути його стінами.
Голова колгоспу Горовий – приклад того, як нещасливо складається доля у талановитої і непересічної людини. Безкомпромісно-саркастичний до чиновницького пристосуванства, він спостерігає пиху й запізнілі сльози Ящука, керівника районного рівня і ймовірного героя половини усіх тогочасних фельєтонів. Горовий намагається відкопати і зростити пагони доброго в людях, але вибірково, на свій розсуд і смак, і доля ламає його. Невірно було б вбачати у цьому прямий зв'язок, тільки хороший батько воднораз лишається без єдиної доньки.
Кармазин – чесний робітник, доля якого не складається, і він вигадує для себе рятівну «полицю», куди складається надбане, і яка відіграє роль прихистку від хаосу. Однак така позиція дуже вразлива. Це страшніше за комплекс Герасима Никодимовича Калитки, що був повісився з жалю, утративши п’ять тисяч карбованців, а Кармазин вкоротив собі віку, в якусь хвилю розчарувавшись, не знайшовши в собі сили дочекатись наступної хвилі, а вона ж могла бути іншою. Можна мати мрію оточити себе красивими і любими для душі речами, позбутись неприємних людей, досягти можливості вільно розпоряджатись своїм часом і раптом підступне питання, як шкідливий вірус, влізе у мозок: «А навіщо мені все це?»
«Час – ніякий не лікар, але він сила, завдяки якій все на світі невідворотно рухається вперед – до становлення чи руйнування, народження чи смерті.. Світ, який будувавсь, і в якому доводилось жити вже багато років, він зостававсь, тільки одсунутий кудись углиб, і там ніби освітлений інакшим світлом. Так буває з небом, коли воно віщує вітер: на самому прузі заходу воно горить червоним жаром, у зеніті сіріє, ніби вкривається потухлими іскрами того жару, а далі на схід сірий попіл холоне дужче і дужче, темніє, стає чорним вугіллям ночі…Темніло те, що вчора було його ясним днем…»