Автор змалював дуже переконливий образ самодосконалої людини соціалістичного села епохи пізнього соціалізму. Його внутрішні стимули на примноження достатку спрямовані на очікування чогось надважливого у житті, але неусвідомленого. Інтравертність натури Антона заважає чітко сформулювати для себе це надважливе, але не заважає користуватись щоденними вигодами своєї праці, отримуючи прості і нехитрі задоволення. Він щира і чуйна людина, тільки ці риси глибоко приховані, і він скоріш зробить тисячу помилок, удавшись до напускної байдужості, ніж припуститься хоча б однієї, виявивши слабкість до іншої людини. Його дозована скнарість не варіант скнарості пана Гранде, він будь-якої миті готовий забути про матеріальне, відчувши наближення того сенсу, яким підсвідомо марить, але про який ніколи не прохопиться вголос. Обережність і ощадливість таких натур якоїсь миті, коли зовсім не чекаєш біди, можуть зіграти з ними злий жарт, і пекуче усвідомлення трагедії тоді ставить жирну крапку на всьому життєвому досвіді. Та доля дає герою повісті другий шанс, який він нівелює укоріненою поміркованістю, недовір'ям до власної цільності, як людини. Наблизившись впритул до межі, за якою набувала реальних рис розв'язка питання «життя виграно або програно», герой лякається. Страшна млость розтікається тілом від непереборного страху людського глуму. От відчуття, порівняне зі страхом смерти у мирний, вільний від світових катастроф час. Він залишається, де був, назавжди поховавши таємні мрії про джек-пот людського життя. Адже не може головний виграш дістатись кожному, він тоді втрачає сенс.
Чи вважає автор позитивним образ свого героя? 24 роки тому можна було б сказати «ні», хоч і з деякими сумнівами. А тепер на думку спадає порівняння із власними мудруваннями над «Землею» О.Кобилянської. Критична маса негативних прикладів ставлення до найдоступніших цінностей у житті не дає права осудити Антона Вергелу.
