І хоч як далеко Проскурівський повіт від Ставропольського передмістя, але скільки спільних моментів випливало під час читання цього першого за роки твору російської класичної літератури.  І в каруселі місць подій щось феєричне: там я згадував, тихенько сумуючи, свою малу батьківщину; дія «Поєдинку» відбувається практично на цій самій батьківщині, але наче у викривленому просторі, лягає на схід. Мені там не вистачало головного героя повісті, я підсвідомо мріяв про такого старшого товариша, блукаючи вночі рівною, як стріла, вулицею 50-літ влксм до самої 45-ї Паралелі, а роком пізніше так само, як згаданий Ромашов, болотяними у сльоту ташлянськими вуличками до цвинтаря, де бляшані таблички і зальотне вороння співали під акомпанемент вітру.  Його маленькі крихти життєвого досвіду тоді б згодились мені, бо самому набиратись було непросто до самого моменту тріумфального спуску на парадні двері гуртожитку, але ж то був вже початок третього року. Як би полегшила життя можливість незле насмішкуватись над його звичкою фіксувати себе в моменті від третьої особи, це саме те, що не має гріха, але чого люди дуже соромляться вимовити вголос. Трохи іншої форми «гріха» сам був не чужий. 

Пікнік офіцерського зібрання на річці: «- Вінт, панове? – запропонував він. – На свіжому повітрі? Га?» Легка посмішка, і зовсім інші спогади. Якби 12 років тому прочитати цей рядок, то не тільки я одразу б полюбив російську літературу.

«Глядіть, не доводьте нас до крайності. Ви один, а товариство офіцерів – то ціла сім'я. Отже завжди можна і теє…за хвоста і з компанії геть..» - у ті часи, на відміну від теперішніх, хоч коротко, з відрубом і прямолінійно товариші не лінувались роз’яснити помилку. Чим далі було, то важче. Вилетіти здохлим щуром за паркан можна було щомиті від одного легковажно-беззмістовного слова, і єдине спасіння від неприємного стискання в грудях і цілого рою збентежених думок – переоцінка значення для тебе людей, що учора були поряд.

І останнє про майже головне. Про життя. Закінчений п’яничка Назанський не плаче, як багаті, не жаліється, як побитий унтером солдат: «..якщо я попаду під поїзд, і мені переріжуть живіт, і мої нутрощі змішаються з піском і намотаються на колеса, якщо в цю останню мить мене спитають: ну що, і тепер життя прекрасне?, - я скажу з вдячним захватом: Прекрасне! Скільки радощів дає нам тільки зір! А ще є музика, запах квітів, і є величезна насолода – золоте сонце життя – думка людини!»

І що є в світі такого, за що можна життя віддати? Герой-підпоручник зробив свій вибір раніш, ніж переоцінку вартостей, і це вже його доля. А мені вона поки що залишала життя.