По горах, долами й верхами, тяглися святочно прибрані люди. Зелена отава царинок розцвіталася раптом, вздовж Черемошу плив різнобарвний потік, а десь високо, на чорному запиналі смерекових лісів, жаром горів під ранішнім сонцем червоний дашок гуцульського парасоля. Незабаром Іван побачив стрічу ворожих родів. Вони вже вертали з храму, тато був трохи напитий.
Раптом на вузенькій дорозі, між скелею і Черемошем, зробився тиск. Вози,
кінні і піші, чоловіки й жінки -- спинились і збились в купу. В лютому
ґвалті, що звіявсь одразу, як вихор, невідомо од чого, заблищали залізні
бартки та заскакали перед самим обличчям. Як кремінь і криця, стялись роди--
Гутенюки з Палійчуками, і перше ніж Іван встиг розібрати, про що їм йдеться,
тато розмахнув бартку і вдарив плазом комусь по чолі, з якого бризнула кров,
залляла лице, сорочку та пишний кептар. Йойкнула челядь(12), кинулась
одтягати. а вже людина з лицем червоним, як його гачі, тяла барткою ворога в
голову, і похитнувся Іванів тато, як підтята смерека. Іван кинувся в бійку.
Не пам'ятав, що робить. Щось підняло його. Але дорослі потолочили йому ноги,
і він не міг протиснутись туди, де бились. Все ще гарячий, роз'юшений
злістю, він наскочив з розгону на маленьке дівча, що тряслось з жаху біля
самого воза. Ага! Се, певно, Гутенюкова дівка! І, не думавши довго, ударив
її в лице. Вона скривилась, притулила руками до грудей сорочку і почала
тікати. Іван зловив її коло ріки, шарпнув за пазуху і роздер. Звідти впали
на землю нові кісники, а дівчинка з криком кинулась їх захищати. Але він
видер і кинув у воду. Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилась на нього
спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей і спокійно сказала:
-- Нічьо... В мене є другі... май ліпші.
Вона наче його потішала.
Здивований лагідним тоном, хлопець мовчав.
-- Мені неня купила нову запаску... і постоли... і мережані капчурі...
і...
Він все ще не знав, що сказати.
-- Я си обую файно та й буду дівка...
Тоді йому заздрісне стало.
-- А я вже вмію грати в денцівку.
-- Наш Федір зробив си таку файну флояру... та й як зайграє...
Іван надувся.
-- Я вже щезника бачив.
Вона неймовірно подивилась на нього.
-- А наш о ж ти б'єш си?
-- А ти нашо коло воза стояла?
Вона подумала трохи, не знаючи, що одповісти, і почала шукать щось за
пазухою.
Витягла врешті довгий цукерок.
-- Ади!
Половину вкусила, а другу поважним, повним довір'я рухом подала йому.
-- На!
Він завагався, але узяв.
Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки й сердитий шум
річки, а вона оповідала йому, що зветься Марічка, що пасе вже дроб'єта
(вівці), що якась Марцинова -- сліпа на одно око -- покрала у них муку... і
таке інше, обом цікаве, близьке і зрозуміле, а погляд її чорних матових очей
м'яко поринав у Іваново серце...
І втретє затрембітала трембіта про смерть в самотній хаті на високій
кичері: другого дня по бійці помер старий Палійчук.


Випадковий перегляд параджановського фільму. Спогади двох літ дитинства. Мала батьківщина. Тільки там лишилась сильна культура, тому що тут корчми, важке дихання автомобільних двигунів, комерція, зневіра в тому, що життя має бути красивим
[700x525]