Вовки Сичука написані в 2005 році, і не одразу упізнано в них далекі, від того розмиті, образи кучмівського політичного бомонду. Людина отримує депутатський мандат і враз постає перед вибором: залишитись людиною, чи стати «таким, як усі» в депутатській ієрархії? А вовча шкіра, тобто мандатові привілеї огортають душу мастилом з вовчого сала, углиблюються в свідомість і оволодівають єством, найжахітніші підсвідомі бажання деруться назовні, не відчуваючи звичних бар'єрів, і слабка людина перетворюється на хижого звіра. Через шість років після створення Вовки набули ще більшої актуальності, прочитуючи сцени на багрянім ложі, щораз згадуєш, як немилосердно ґвалтують сіро хутряні вельможі національні цінності своєї держави. Міжчасся, в якому перебуває країна, і Вовча піраміда: доволі сильна метафора, і не побачити її може лише той, кому незрозуміло, чому за чотири сторінки соковита трава пожухла і скоцюбилась, відчуваючи наближення кисільного туману – енергетичного поля напівлюдських потвор. Горе-критик з Літfоруму пан Максим зосереджений на підвищенні продуктивності вітчизняного тваринництва, від того горою стоїть за корів, соковитість трави для яких піддана сумніву, а якщо погано коровам, то роман безживний, тож нехай п’є пиво замість бездарно-знавіснілого гавкоту, тільки після цього не сідає за кермо.
А великий білий вовк, що тепер сидить у Міжгір'ї, таки більше схожий на царя Піраміди, ніж його позаминулий колега, який самим писком скидався хіба на руду лисицю.
критичне першоджерело