Казав праведний турок і чесний вчитель Абдуллах, що історія народів передбачена і вже наперед прописана, і
мудрі можуть прочитати її, але не вдіяти всупереч.
Автор "Роксоляни" навряд чи був Нострадамусом і зфантазував роздуми святоафонського
монаха, але ж покладені вони на папір і читаються сьогодні, наче одкровення.
"Постава й рухи старого монаха вже вiд першої хвилi зустрiчi з ним
робили на неї вражiння, що вiн мусiв колись належати до високопоставлених
людей. Тепер по його оповiданнях нафала переконання, що вiн мiг би їй не
одно сказати i в iншiх справах: тих, що ними зацiкавив її Рiччi у школi
неводниць. По надумi промовила до нього:
- Скажи менi, старче Божий, чому турки мають свій сильний вплив на
великих землях, а ми нi?
Старець вдивився на неї з такою увагою, що аж брови зморщив. Опiсля
повагом вiдповiв:
- I ми все те мали, мiй молоденький сину...
- Чому ж ми втратили? - запитала з великим зацiкавленням.
- Бо вiрностi в нас не було.
Старець зморщив чоло, якби пригадував собi щось давно забуте, i
продовжав:
- То мирськi дiла, мiй сину! Але як ми не мали втратити своєї влади,
коли вже в десять днiв по смертi Володимира убили на Алтi сина його,
праведного Бориса... Та не в тiм рiч, що вбили. Було таке вiд часiв синiв
Адама у всiх племен i народiв. Але в тiм сором i горе, що праведний Борис
сконав, опущений вiйськом своїм. Так само зраджений, погиб i Глiб пiд
Смоленськом, i Святослав, в долинi над Опором, серед гiр високих, де i я
лiт тому п'ятдесят молився i докидав соснини, щоб звiрi не порили
княжеського гробу... Всi вони погибли, опущенi вiйськом своїм...
Божий старець мав сльози в очах, коли згадав про се. Настя вдивлялася в
нього, як в образ, i ловила кожде слово з його уст.
Тут старець знов напружив ум свiй i високо зморщив чоло та почав:
..."А въ лѣто 6655[1149] убиша кiяне Игора Ольговича снемшеся въчемъ и
похитиша въ церквъ св. Теодора, когда князь бяше въ чернцехъ и въ скимъ...
И монатю на немъ оторгоша, и изъ скитки изволокоша, и елице изведоша изъ
монастырь, и убиша его, и везоша на Подолье, на торговище, и нага
повергоша"...
Вiдiтхнув i продовжав:
..."А тисяцкiй Лязор - то мусiв бути варяжскiй нащадок, мiй синку, бо
пошанував хоч тiло князя - "повелъ воинам взяти Игора князя и они, вземше,
покриша его одеждами своими и положиша тѣло его въ церкви святаго Михаила.
И на ту нощь Бог прояви знаменiе велико: зажгошася надъ нимъ свъщи вси. И
наутръя приѣха игуменъ Антонъ и везе тѣло князя Игоря въ монастырь къ
святому Симеону и тамо положиша его въ гробь"...
Старець знов вiдiтхнув i додав:
- Так описує старий лiтопис нашої землi, як поводився наш народ з
владою своєю, слухаючи пiдшепту бунтiвникiв.
- А на що ж Бог допустив до такої страшної рiчi, коли той наш князь був
праведник, як видно з чуда над тiлом його? - запитала Настя.
- Бо дав Господь свобiдну волю людям, сотворивши їх на образ i подобiє
свое. Робiть, що уважаєте добрим, сказав їм, а не схочете, то побачите, до
чого дiйдете... На потомках потомкiв ваших вiдiб'ю злобу вашу... Не
спинялася та злоба i перед найбiльшими володарями нашої землi, мiй сину...
Королевi Даниловi, першому розумом по Соломонi, на пирi, при чужих послах,
для бiльшої наруги наш галичанин жбухнув чашу вина на обличчя... А
Ярослава Осмомисла, котрого навiть чужi князi i султани вибирали суддею за
розум його, взяли галичане на страшнi тортури: живцем спалили перед очима
його любу жiнку... Се той сам господар нашої землi, за голови котрого
сiяла вона золотом i достатком, як нiколи. Се той сам, що вiдновив святу
обитель сiю...
Тут Божий старець показав рукою монастир св. Пантелеймона iсцiлителя й
кiнчив:
- Аж до самого кiнця нашої влади так поступали з нею! А Бог милосердний
довго дивився на те, поки не приняв душi останнього нашого князя, що
сконав вiд отруї в тяжких муках... I не оставив уже на знущання жадного
нащадка свого, бо помер молодий вiд злоби батькiв наших... Ось чому ми,
дитино, не маємо влади своєї... Не в тiм рiч, що були злi вчинки, а в тiм,
що не було спротиву в народi проти них... Не було нi пошани, нi оборони
владi. Тому вона й упала..."
Ще не відав старець афонський про Чорну Раду 1663 року, коли "кошовий Іван Брюховецький, вдаючись до соціальної демагогії, обіцяючи зменшити податки та видаючи себе за захисника інтересів народу, зумів отримати підтримку серед бідних верств українського населення. Під час чорної ради Брюховецький, кандидатуру якого підтримував і царський уряд (на раду прибуло московське посольство і 8-тисячне військо), сподіваючись з його допомогою зміцнити свої позиції в Україні, домігся обрання його гетьманом. Після ради Якима Сомка і Василя Золотаренка за наказом Брюховецького було заарештовано, звинувачено у зв'язках з польською шляхтою і у вересні 1663 року страчено у Борзні", коли всі надбання Івана Виговського, його перемоги у 1659 під Конотопом полетіли псові під хвіст, не відав про полковника Носа, чиє іудство в Батурині поклало жирний початок черговій Руїні.
Прообразом Чорної Ради можна вважати і останні вибори президентські, не вміє цей народ мати сильну владу, якась інша вдача в нього.
а потому дійшовши до місця, де мати Роксоляни має першу з дочкою розмову по довгій розлуці бачимо, як кожночас справджуються слова мудреця:
"- А що там, мамо, так поза тим дiється у нашiм рiднiм краю?
- Молода ти ще, доню, виїхала з дому, та й тяжко тобi сказати, що там
дiється.
- А прецiнь, мамо, що? Чи так, як тут?
- Я ще не знаю, донечко, що тут єсть, бо закоротке я тут. Але як то, що
я вже по дорозi у твоїм новiм краю взрiла, порiвняю з тим, що там у нас
робиться, то кажу тобi, доню, що там гiрше. Досить там поляки жеруться мiж
собою, а нашi, донечко, ще гiрше. Ненависть мiж нашими така, що оден
другого в ложцi водi втопив би. Село з селом, монастир з монастирем без
уговку якiсь процеси мають. А мiщане як про-цесуються з церквами! Доню,
доню! Може, я й грiшу перед Богом, але як на то всьо дивитися, то не можна
iнакше подумати, лише так: справедлива їх, донечко, доля зустрiла, що так
їх татаре женуть степами в ременях, босих i голодних! Ой справедливо!
- Та що ви, мамунцю, кажете! Ви не знаєте, яка то страшна кара пiд
татарськими батогами в ясир бути гнаним! А я знаю, мамо! Бо сама йшла
дикими степами, раненими ногами.
- А пам'ятаєш ти ще, доню, iгумена з Чернча?
- Пам'ятаю, мамо, як не пам'ятати?
- Чернче тодi спалили татаре, i монастир згорiв притiм, хоч, що правда,
тi бiсурмени не палять навмисно Божих домiв. А нашi християне, дитино, як
завозьмуться, то й свою власну церкву розiб'ють i знищать. Такий дивний
наш нарiд, доню.
- Таж не весь нарiд такий, мамо! Всякi ж люде бувають.
- Правда, доню. Є й у нас добрi люде. Але, здається, що таки нiде так
легко не знайдуть послуху тi, що юдять, як мiж нашими людьми. Iгумен о.
Теодозiй, чоловiк розумний, каже, що Юда Iскарiотський мусiв походити або
з полякiв, або з наших, а не з жидiв. Так багато, донечко, тих юдiв мiж
нашими......"
чи інакше сьогодні, у столітті ХХІ? старі звичаї живуть, бо благодєнствують