К.Попович - поетка-провидиця, близька учениця Івана Франка, його муза і надія. Через свою любов, таку суперечливу зовні, вона дивилась на люд свій, зусібіч дивилась, і сум, і жаль огортав свідомість.
>Окрилюють лелеки береги.
І чайки викигикують у лузі.
Над витоками вічної снаги
Втирає жінка сльози своїй Музі. font>
(Г.Петрук)
Вона спостерігала за життям і бачила причини, чому всі зайди, не встигнувши скочити до хати, гупали ратицями об стіл, вимагаючи негайно їсти-пити й свинячий писок цілувати. А причина в тому, як себе поводить розчарований наш чоловік. Він ображається. Просто ображається і б'є свого. А через деякий час не може додумати, чому в нього відібрали все - і мову, і землю.
Іде чутка по всім селі, у двір забігає,
Пан до пані за обідом стиха промовляє:
"І ти кажеш, хлопи - люди! Ні, моя кохана!
От бач, вдень п'є, вніч жінку б'є до самого рана!
Де ту прошу гідність людська? Ах, мені бже збридло
Все товкти: нема душі в них! Хлоп - це тілько бидло"
[393x584]

Доля наблизила її до Каменяра, передчуваючи оту близкість, поет завчасно перестерігав, що яке б не було побожнювальне ставлення до жінки у великої людини, але певних умов для гармонії стосунків не уникнути, вона чула, але не здолала.. навіть вона не здолала
Гарна дівчино, пахучая квітко!
Оком і словом стріляєш ти мітко.
В серці чутливий потайник укритий:
Хто тебе видить, той мусить любити.
Тільки не гнівайсь за щиреє слово.
Світ і життя ти береш поверхово,
Мислиш, хто спів твій полюбить і очі,
Той вже нічого на світі не схоче.
Сли для очей і для пісні твоєї
Кине він все: боротьбу та ідеї,
Працю для тих, що їх тиснуть окови —
Вір мні, дівчино, не варт він любови!
Сли ж, крім очей і крім співу дзвінкого,
Ти не даси йому в жизні нічого,
В бій не загрієш і ран не загоїш,
Вір мні, й сама ти любови не стоїш.
Блиск чародійних очей потускніє,
Зміниться голос і гнів заніміє.
Сли в твоїм серці і мислі пустинно.
Чим ти тоді причаруєш, дівчино? - (І.Франко)
На сході життя ми одмірюємо собі певні висоти, а не маючи сили перестрибнути, погоджуємось на гній, або не погоджуємось ні на що
„Не можна виправдуватися навіть тим, що таке вже було призначення долі. Бо доля, на яку ми любимо так жалітися, не має іншої зброї проти нас над ту, яку самі ми їй до рук подаємо. Вона не судить, лиш вказує в деяких рокових хвилинах шляхетні помилки і дрібничкові чесноти".