" Я не можу розминутися з людиною, я не можу бути самотнім. Признаюся - заздрю планетам: вони маютю свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину.
Так, ти стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти одягла землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків - тисячі чорних ротів - вічно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрік, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина. Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадані, влазять у мене, і сама ти в своїй розмаїтності кольорів і форм, застрягаеш в моїй зіниці. Я не можу розминутись з тобою... я не можу бути самотнім... Ти не тільки ідеш поряд зо мною, ти влазиш всередену в мене. Ти кадаєш у моє сердце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії ісвою розпач. Свою жорстокість, і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування. Яке тобі діло, що ти мене мучиш? Ти хочеш юути моїм паном, хочеш взяти мене... мої руки, мій розум, мою волю і моє серце... Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампір. І ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних "треба", і безконечних "мусиш"
Я утомився. "
М.Коцюбинський