Після Ходотону залишається дивне враження -- суміш із позитиву, радості від "доброго діла" -- і розчарування, навіть злоби. Хай живе український національний похуізм!.. Мені траплявся похуізм аргументований і неаргументований. Перший -- це коли люди дивляться на тебе скептично-зверхньо-поблажливо (типу "ну пляши, птєнчік") і починають зі знанням справи доводити тобі, що ти неправа. Ну і ви думаєте, що з цього щось вийде? Діти-інваліди -- це єдина проблема що вас цікавить? Вам не здається, що у нашій державі і без того... а ти дивишся на нього і думаєш собі:добре, а ТОБІ які проблеми болять? Видно ж по тобі, що людина не надто бідна, не страждуща... Що ТИ робиш? Сидиш дома? Молодець! А другий -- це... -- Не хотіли б підписати...-- Ні. -- Не хотіли б підписати відкритий лист до Ющенка...-- А ми не любимо Ющенка, він зрадник! -- Не хотіли б підписати відкритий лист до Ющенка за підтримку прав дітей-інвалідів... -- Нєт. Такой проблєми пока нє вознікало. Дослівно цитую... А ще -- тяжко було на душі, коли спробувала допомогти організації, яку вчасно не зустріли, яка до того ж забула стенд, прибула на Хрещатий у розгар Ходотону. Найтяжче з озлобленими. Повірте.