Мені снився потрясаючий сон. Снилося, що я збираюся летіти у космос. А разом зі мною збираються летіти ще двоє моїх друзів – здається, Яся і ще якийсь хлопець, якого я ніяк не можу ідентифікувати. Щось смутне малюється замість його обличчя. Звісно, спершу мені нічого не ясно – на скільки ми летимо, для якої мети, що зміниться на Землі за цей час. Але сама думка приводить мене в захоплення. Нам треба проходити якісь підготовчі вправи чи то на станції, чи то на кораблі. Єдине, що я пам’ятаю – що це приміщення було неймовірно біле і пусте, як часто показують у фантастичних фільмах. І щось не виходить у мене з тими вправами. Там потрібна точність і акуратність, а у мене і того, і того кіт наплакав. Відламую там якусь деталь від корабля. На мене дивляться як на маленьку дитину. Все відбувається дуже прискорено. Чомусь мені здається тепер, що ми летимо на декілька років. Я з захопленням щебечу Тоббі: «Я лечу у космос! На декілька років!» Тоббі, з притиском: «Ні, ти не летиш. Тобі туди не треба». Потім я десь краєм вуха чую, що... ну, десять років ми там точно пробудемо. Мені згадується, що на Землі мої рідні і близькі подорослішають і постаріють, а я лишуся молодою. Навіть якесь перекручене задоволення приносить ця думка. Я лишуся молодою! Закінчується усе тим, що нас (себто майбутню команду) садовлять у якийсь на диво тісний автобус і закривають двері. Везуть через якесь дивне місто, ніби й Київ, але дуже заповнений і незатишний. До мене доходить, що нас уже везуть на космодром! Автобус ненадовго зупиняється. Я починаю гарячково розпитувати у того свого знайомого хлопця, чи нема тут десь продуктового магазину. Зібралася провізією запасатись. Він пожимає плечами. Тут раптом у голову приходить думка, що ні змінного одягу, ні змінної білизни, та взагалі майже нічого, при собі не маю. «А магазин одягу який-небудь?» Але автобус уже рушив. «Тобі він не потрібний», -- кажуть мені. «Чому? Нам же жити там з десять років!» У відповідь починається якесь дуже туманне пояснення, довге, нечітке, але раптом до мене доходить страшна думка. «Почекайте, -- кажу я, -- нас що, присплять?» «Так». «І ми проспимо сто років і прокинемося у майбутньому?» У відповідь бачу якийсь нездоровий блиск у їхніх очах. У мене починається істерика, починаю кричати: «Випустіть, мені туди не треба, я туди не хочу!!!» Автобус покірно зупиняється, з нього вивалюються троє – я і мої друзі. Ті, що залишились, дивляться на нас як фанатики. «Ви втратили свій шанс, -- кажуть вони. – Більше такої мандрівки не буде.» «Пхе, -- відповідаю я, -- звичайно, буде; якщо ще матиму бажання – на старості обов’язково злітаю.» Надворі – неймовірна, якась фантасмагорична гроза. Все повітря наповнене електрикою. Ми стоїмо на узбіччі дороги, за містом, по обидві сторони – поля. Небо темно-жовтого кольору, блискавки обхоплюють хмари. Блискавки виникають просто із нічого. Хмари котяться полями. Я почуваюся набагато краще. І рада, що мої друзі поруч. Потім – вранці сон став взагалі глючним – я мала нагоду подивитися на те майбутнє, куди потрапила команда корабля, на маленькому екранчику. Воно дуже дивне. Якісь безтілесі райдужні люди, незрозумілого призначення споруди і види транспорту. Я виношу безапеляційний вердикт: «Це підробка. Воно виглядає, як дешевий американський фільм.» І ніхто насправді не знає, що трапилося з тими людьми. [700x700]