Коли надворі було дуже холодно, Дарина з Маркіяном ховалися в метро. Якщо у них не було грошей, щоб забігти в якусь дешеву кав'ярню та зігріватися чаєм із пластикової скляночки. Або залишалося рівно стільки, що могло вистачити лише на упаковку крабових паличок. Дарина з Маркіяном купують у кіоску палички та спускаються в підземний перехід. Вони притуляються до обігрівача, струмінь гарячого повітря обдає Маркіянову замерзлу бороду і на ній з'являються крапельки води, схожі на скляний бісер. Дарина продірявлює пластиковий пакет ключем - крабові палички зовсім замерзли й перетворилися на крабові льодяники. Дарина намагається розігріти льодяну паличку в долонях, та нічого не виходить. Намагається відкусити шматок - і відчуває в роті смак снігу, що пахне морем. "Будемо гріти їх парою", - каже Маркіян, і вони підносять палички до обігрівача, розминаючи їх пальцями. Перехожі здивовано поглядають у їхній бік, Маркіянова борода тепер цвіте густою росою, крабові палички починають розмерзатися, і тала вода, що пахне морем, нехай і несправжнім, стікає їм по пальцях. "Я ніколи не їв таких смачних крабових паличок", - каже Маркіян, і Дарина вигадує, що вони тепер час від часу їстимуть крабові палички в метро - щоразу на іншій станції, і біля них буде пахнути морем.

LI 3.9.25