НІЧНА ВІДЬМА
(супергероїка)
Третього лютого 1945 року начальство табору Маутхаузен оголосило "полювання на зайців". Так жартома нацисти називали ловитву в’язнів, що втекли з табору минулої ночі.
На ноги підняли не лише табірну охорону та частини СС, а й фольксштурм та навіть Гітлерюгенд. Старе й мале ганялося за змученими, змерзлими, напівмертвими від голоду, катувань і важкої роботи людьми. Знаходити та винищувати їх було неважко: в’язні самі тікали до селищ, до людського тепла, до стаєн, горищ чи сараїв, де можна було переховатися, у сподіванні на милосердя простого народу.
Декілька людей таки мали милосердя і переховували втікачів, ризикуючи собою. Решта радо включилася у "полювання на зайців". Бо цей простий народ, власне, і породив нацистів-есесівців.
Але троє з утеклих, попри місяці катувань та експериментів, були все ж радше вовками, ніж зайцями. Вони попрямували в гори.
…Еріку розбудили вночі, і серце її радісно затріпотіло, бо вона відчула: настав її час. Можливість показати себе, якої вона чекала так довго.
Комендант Цирайс особисто викликав її до себе, коли вона отримала зброю.
— Зараз ти покажеш, дівчинко, задля чого Германія витратила на тебе стільки зусиль, — пан штандартенфюрер усміхнувся підбадьорливо. — Почвара втекла в гори. Знайди та вбий її.
— Я не підведу! — палко відповіла Еріка.
Вона давно знала, що не така, як більшість жінок, гідних лише для хатнього господарства та недільних візитацій до церкви. Вона прагнула битви, воліла зустріти ворога обличчям до обличчя, але все чого добилася — це дозвіл служити у частинах ППО.
Але її спортивні успіхи, блискуча фізична форма та прохання, якими вона бомбардувала штаби, не залишились без винагороди. Спершу її прийняли у СС-хільферін, а потім — запропонували участь у програмі "Валькірія".
Матусі вона сказала, що її просто переводять в Лінц, щоб рідненька не хвилювалася.
З шістнадцяти дівчат, обраних для участі в програмі, Еріці першій ввели сироватку. Вона знала про небезпеку експерименту. Знала, що чоловіки гинули ще на стадії випробування на недолюдках. Знала, що на жінках навіть не хотіли випробувати — арійська жінка надто цінний матеріал, щоб служити в бойових частинах. Але майже випадково, через помилку в документації, професорові Швертбергу привезли на досліди чотирьох жінок, і він змушений був поставити експеримент на них, аби не зривати терміни.
Так з’ясувалося, що бажаним чином сироватка діє лише на жіночий організм. Лише одна з піддослідних сконала, на той час, як смертність серед чоловіків була стопроцентною.
Еріці показували їх: трьох радянських військовополонених зі здичавілим поглядом. Двох згодом знищили: пан Швертберг з допомогою вівісекції дізнавався особливості роботи органів "покращеної" худоби. Третя — вкрита ластовинням, кирпата й руда, — втекла під час загального шарварку.
Саме за нею послали чотирьох есесівців та Еріку.
Панкратова вбив бауер. От просто взяв і бабахнув йому в живіт, навмисне, щоб той довше мучився.
Але Ївгу бауер до розрахунку не прийняв — мабуть, вважав, що баби ні на що не здатні. А її ж не дарма весь час тримали у кайданах.
Вона вивернулася з-під пострілу, підскочила блискавично та ударом з ноги зламала бауерові хребет. Перехопила рушницю раніше, ніж та впала на землю.
Бауерова дружина підняла була крик — Ївга вдарила її прикладом. Трохи перестаралася, мозок бризнув та очі вискочили.
Дочка бауерів трусилася та ридала. Чоботар взяв ножа та хотів порішити й її, але Івга сказала: ні, дитину не чіпай.
— Чого це ти розкомандувалася? — спитав Чоботар.
— Бо в мене ружжо. Йди подивися, що там з Панкратовим.
Панкратов сконав.
Ховати його чи бауерів часу не було, поскидали всіх до підвалу, туди ж посадили й дівча. Взяли теплі речі, скільки могли їжі, патронів, запрягли коней і на світанку рушили в гори, на північний схід.
— Треба було з нашими до Дунаю… — буркотів Чоботар.
— То хто ж тебе тримає? — питала тоді Ївга. Чоботар замовкав, але ненадовго. Йому не подобалося, що Ївга стала за головну. Він хутенько забув, що це саме вона видряпалась на вишку та захопила кулемета, а якщо згадував — то лише для того, щоб поремствувати, як добре їй велося у блоці піддослідних на посиленому пайку. Ївга скреготіла зубами та мовчала. Якби вона розповіла, що з ними там робили, на посиленому пайку, він би не зрозумів, а може, й насміявся би. Вона Чоботаря жаліла, у двадцятому всім було кепсько, але краще б він і насправді подався з іншими москалями на Дунай.
На вечірньому привалі він наважився:
— Віддай мені гвинтівку, і я піду.
Ївга мовчки тицьнула йому дулю. Потім показала вниз.
Звідси виднівся бауерів дім. Дорогою до нього повз чи то "хорьх", чи то "стовер" — на такій відстані вже не видно, але видно, що не порожній.
Чоботар усе зрозумів, і це було добре, бо Ївзі не хотілося зайве патякати.
Вони кинули коней після ночівлі, аби ті заплутали слід. Вночі Чоботар поводився пристойно, з руками не ліз. Але вранці втнув дурницю: обжерся шинкою, взятою в бауерів. Тому далі плентався повільно, щохвилини зупинявся, присідаючи на узбіччі, а опівдні взагалі приліг і не зміг іти далі.
— Даруй, — процідив крізь зуби. — Дай гвинтаря, я їх тут затримаю.
Ївга знову тицьнула йому дулю та на плечах випхала до укривки — насипу з каменів, що їх відтягували з дороги.
Машина не могла містити більше за п’ятьох, разом з водієм. Ївга мала план. Якщо вдасться, будуть деякий час з машиною та зброєю…
— Будь тихо, — сказала вона Чоботареві, і побігла з гвинтівкою до скелі, звідки дорога добре прострілювалася.
Ставало холодно, і небо натякало похмуро, що скоро зачнеться хуртовина. Проти сонця сяяв у віддаленні хрест, яким відмітили колись найвищу точку перевалу. Щось підказувало Ївзі, що до того хреста вона не дійде.
Мисливська гвинтівка "Маузер" була, мабуть, ще з часів тієї війни, але бауер тримав її у доброму порядку. Ївга вмостилася зручніше, як дід навчав, щоб під животом нічого не муляло, повикидала всі дрібні камінці, повозилася на торішній травичці. Осада гвинтівки надійно покоїлася на камені, лікті – на землі. У приціл було добре видно дорогу.
Коли на дорозі показалася машина, Ївга згадала "Енеїду". "Іул Енейович, дочувшись до безтолкових сих річей, як шкурка на огні надувшись, злость запалала із очей, вхопив камінчик, прицілився, Зажмурив око, приложився — І Ремула по лобу хвись!"
Пролунав постріл. Водій у передсмертній судомі вивернув кермо — і машина, проломивши камінну огорожу, скотилася в урвище.
Але перш ніж гулькнути униз, вона затрималась на краєчку — і ззаду вискочив хтось такий, прудкий, як коник, перевертом-сальто. Ївга не встигла отямитися, як воно пострибало в кущарі та почало вести заслонний вогонь, аж голови не підняти. Що ж воно, курва мати, таке?
Есесівців у машині теж не всіх подавило, бо знизу чути було постріли. Потім постріли змовкли, і на дорогу виліз поранений есесівець. Мабуть, Чоботареві гаплик, подумала Ївга.
— Лягай! — крикнуло оте стрибуче знизу дзвінким дівочим голосом. Німець чи не почув, чи був надто приголомшений. Ївга зняла його влучним пострілом.
— Ти чудовисько! — закричала знизу німкеня. — Потвора! Я вб’ю тебе!
Ївга посміхнулася. Вона могла б відповісти тій шмаркатій її мовою, але не хотіла помирати з присмаком цієї мови на вустах, тож крикнула своєю, солов’їною, п’янкою та влучною:
— Тримай сраку ширше, Брунгільдо репана!
Вона вже здогадалася, що то за пташеня: результат кропіткої праці професора Швертберга, того штрикання голками, биття струмом та інших тортур, медичних і таких. То це заради тієї німкені було замучено Женю, Ніну та Валю, то через неї без ліку хлопців з контрольної групи билося в путах, вибльовуючи власні легені. Ївзі стало тепло, навіть гаряче всередині. Тепер вона знала, чого хоче Бог. Вона озирнулася, але хреста вже не було видно у хмарі, що насувалася, несучи з собою сніг.
В німкені не було справжнього бойового досвіду, але була кмета. Вона вже зрозуміла, що Ївга стріляє краще, патронів вже обмаль, а товариші знизу, мабуть, вже не допоможуть. Тож вона чекала, поки насунеться віхола, аби в сніговій завії зрівняти шанси.
Ївга лежала непорушно, чатувала, чекаючи, що в німкені першої здадуть нерви. То був не порятунок, але, принаймні, помста.
Вона чекала на рух, на найменше шамотіння — знала, що не схибить. І не схибила. Німкеня спробувала вистрибом-перевертом перемінити позицію, і Ївга у відповідь на свій постріл почула зойк. Усміхнулася і під носа собі проказала:
— Хвастун бездушний повалився, Іул сердешно взвеселився, а у троян дух ожививсь.
Проте німкеня була ще жива, а з нової позиції їй краще було видно схил за Ївгиною спиною і дорогу. Зась було відповзти до німецького трупа по шмайсер. Ївга знову лежала причаївшись, чекаючи на ворожий рух.
Заметіль накрила їх, така щільна, що на п’ять кроків було вже не видно. Сутеніло. Ївга розуміла, що з кухонним ножем проти сильної, вигодованої есесівки в неї не вигорить. Вороже зілля наповнило її м’язи нечуваною силою, тому німці й тримали її в кайданах, які вона все ж спромоглася зламати — але есесівка теж скуштувала того зілля, а її ще й не морили голодом і не виснажували забиранням крові. Треба було на щось наважитись першою, поки не наважилась німкеня — і Ївга почала відповзати схилом вниз, до дороги, сподіваючись першою дістатися до трупа есесівця та взяти шмайсер.
Але й німкеня розуміла тую логіку битви, і на дорозі вони опинилися одночасно, на такій близькій відстані, що на спробу вистрілити Ївга вдарила по стволу стволом, і черга останніх патронів німкені пішла у молоко, що ним кипіли небо й земля, а сама німкеня, вдаривши шмайсером, вибила гвинтівку у Ївги з рук.
Вони покотилися схилом униз, ламаючи та б’ючи одна одну об каміння, і там, внизу, пішли в ножі, пластуючи одяг та передрамення, бо кожна знала, як ножем вправлятися і як від ножа боронитися. Вони брьохалися у снігу, і Ївга розуміла, що це вже кінець, що німкеня ось-ось пересилить та застромить ножа їй в око, але борсалася з останніх сил, бо вмирати отак, під цією шмаркатою, було страх як прикро. Німкеня посміхалася повними, трохи поблідлими вустами, її золотаве волосся вибилося з-під каптура, облямованого хутром,
І раптом сяйнуло їй, і, вивернувши голову, зубами вона перехопила те лезо, а потім її рука з ножем, перехоплена долонею німкені, начебто піддалася, і, вгородивши руків’я в сніг, Ївга страшним зусиллям штовхнула ворогиню так, що та накотилася на вістря спиною, і воно ввійшло їй просто у нирку.
Від болю вона заслабла, і Ївга виборсалася з-під неї, все ще тримаючи її ножа в зубах. Навалилася всією вагою, підняла того есесівського кинжала – та вгородила його німкені в горло, аж поки лезо не стукнуло о хребці.
Захлинувшися кров’ю, есесівка тіпалася. Коли її обличчя не спотворював вираз звірячої люті, воно зробилося напівдитячим, майже прекрасним.
Ївга ковтнула слину і відчула смак крові. Мабуть, порізала вуста о лезо.
Вона озирнулась. Неподалік, задерши зад, упиралася в льодовик машина, вже вкрита снігом майже щільно. Невеличкі замети приховали й есесівців, і Чоботаря. І Ївга попрямувала вперед, на льодовик, без сподівання дістатися хреста на перевалі, а просто для того, щоб не помирати разом із німкенею…
Вона не знала, скільки моторошних кроків вдалося їй зробити у сутінках, але коли небо остаточно згасло, змішане з землею, Ївга зрозуміла, що настав і її час. Вона сіла біля каменю, спираючись на нього спиною, скрутилася у щільний кубаток шмаття та кістлявої плоті, і сховавши обличчя у хустку, стала чекати, поки сніг вкриє її…
Минали роки.
Льодовик сповзав униз, у долину.
Там, де він перетворювався на гомінливі гірські ручаї, пролягли туристичні маршрути.
Війна відступила в минуле. Мертвих поховали. Живі намагалися хто все забути, хто нічого не забувати. Але зрештою забувається все. Навіть пам’ятна стела, яка зберігала згадку про 419 втікачів з концтабору, не мала на собі відмітки про Ївгу, бо барак, з якого вона втекла, був секретний, і документи, в яких вона проходила як піддослідна К-119, теж були секретні, і доктор Швертберг та його підручні спалили їх, перш ніж проковтнути цианідові пігулки, коли до Маутхаузену підійшли американці.
Одного весіннього дня гіперактивна дівчинка Ханна років 14 відбилася від групи та піднялася на льодовик, аби пошукати кращого місця для селфі.
Саме вона побачила в брилі льоду якусь скоцюблену постать, яку спершу прийняла просто за купу мотлоху.
Аж раптом придивилася і побачила, що з того мотлоху визирає рука з чимось схожим на камінний ніж.
Ханна здійняла галас, водночас не забуваючи робити світлини та постити їх у Інстаграм. Решта туристів з її групи, переважно таких само школярів, як вона, теж наробили світлин і запостили їх у мережу —отже ще до вечора про "первісну жінку з льодовика" знала вся країна.
Коли антропологи-археологи з усією ретельністю видобули тіло з льоду, сенсація вибухнула на всю Європу.
Жінка була не первісна — заіржавілий ніж, який крізь льод здавався схожим на камінь, виявився 1934 року виробництва. На руці в жінки був концтабірний номер.
І вона була жива.
(далі буде…)