Джоанна наша Роулінг, як відомо, написала серію детективних романів під псевдонімом Роберт Гелбрейт. Поки що випущено три, очікуємо на четвертий.
Надалі намагатимусь писати без спойлерів, але хтозна, як воно вийде.
З точки зору літератури це... нормальна література. Попри просту, не обтяжену претензіями мову, Роулінг прекрасно пише. Вона не зловживає тропами, але коли вдається до них, то вони влучні. Характери об’ємні, герої — живі люди, а не функції, боже, про що я кажу, це ж мінімум мініморум нормальної белетристики, але чомусь трапляється так рідко. Коротше, це приємно читати.
Як детектив, це... британський детектив. Включно з фішкою, яка, здається, притаманна лише британцям (принаймні, я її зустрічала лише в бритів) — святою вірою в те, що на вбивство здатна лише психічно хвора людина. Тобто, я згодна з Карен Хорні, що здатність на холоднокровне вбивство є ознакою психічних негараздів, зокрема садистських невротичних тенденцій, але в бритів-детективщиків це часто-густо сягає стадії відвертої манії. У Роулінг у всіх трьох романах убивця — садист-маніяк, що трошки підзаманало, і я сподіваюся, що тенденцію буде порушено у четвертій книзі.
Але власне я хотіла написати не про це. Я хотіла написати, що серія про Корморана Страйка — це дуже показовий приклад того, як жінка-письменниця намагається видати феміністичний наратив, але опиняється в полоні гендерних стереотипів, і спроби феміністичного наративу лише підкреслюють домінування цих стереотипів у наративі.
Головних героїв двоє: битий життям детектив Корморан Страйк та його напарниця-помічниця Робін Елакот. Корморан Страйк — ветеран Афганістану, колишній військовий слідчий, що отримав кілька нагород за хоробрість та втратив ногу на полі бою. Він – невизнаний син рок-зірки та дівчини-групі, який першу дитинство та юність провів на "вписках" та скватах, бо мамця вела богемний спосіб життя, проте він дуже любив її та зберіг про неї найтеплішу пам’ять, бо вона була дуже доброю та милосердною жінкою. Хто сказав "Курва з золотим серцем"? Сідай, п’ять. Так, це гендерний стереотип. Не гірший у книзі.
Роулінг робить усе, щоб зробити героя... як би то культурніше сказати... та нехай, висловимося некультурно: не дрочним. В Корморана зайва вага (у першій книзі Роулінг відверто описує, як черевце "переливається" через резинку плавок), він вкритий густим волосінням, яке схоже на лобкове (так, вона теж відверто це пише), пика завжди виглядає неголеною (ну, це мабуть вже трохи дрочно) і він носить вуса (не дрочно, геть не дрочно).
Проте, попри всю його недрочність, в нього завжди є з ким стрибнути в гречку. По-перше, його шалене кохання, Шарлотта — не просто гарна, а запаморочливо красива жінка. Так, вона виносила йому мозок та крутила яйця, але вона неймовірна красуня, та ще й багатійка та ще й зі шляхетної родини. По-друге, коли він з нею драматично розлучився (з цього власне починається серія), він недовго залишався на самоті — у процесі розслідування на нього запала фотомодель, шикарна білявка. І ні, це не обмежилося платонічними стосунками. По-третє, у другій книзі він кохається з вродливою помічницею редактора, а в третій на нього западає заможна клієнтка, для якої він збирав свідоцтва невірності її чоловіка. Коротше, попри свою недрочність та важку долю та шалені страждання через те, що Шарлотта виходить заміж, він не засихає у занедбанні.
А тепер зосередимося на другій головній героїні — Робін. Вона красива. Не така шикарна, як Шарлотта чи Кьяра, фотомодель, яка запала на Корморана, але красива, Корморан не раз це помічає. Бо, знаєте, для розумної помічниці детектива це ж принципово – бути красивою.
По-друге, вона вже дев’ять років у стосунках з одним чоловіком, з яким дружила зі школи. С — стабільнасць. Цей жевжик нічого такого особливого собою не представляє, він пересічний офісний планктон, але Робін з ним вже дев’ять років, і на початку першої книги отримує найвищу нагороду, яку лише може отримати жінка за таку вірність: обручку! Призова гра: тепер ти можеш панькатися з цим офісним планктоном ще дев’ять років!
Причому від початку зрозуміло, що хлоп — пересічне таке собі мудилко. Ще й намагається "строїти" Робін — мовляв, у детективах вона мало заробляє. І він зраджував її, коли їй було погано. Але вона його простила. Та тю. Від початку зрозуміло, що вона його кине та буде з Кормораном — не дарма ж їх обох названо іменами птахів.
Отже, на той час, як чоловік-головний герой може бути неурочним, негарним, питущим (не аж до такої міри як Філіп Марлоу, який не вилазить із склянки бурбону, але таки є), палієм, бабієм, лаятися матом та не мати повного комплекту рук та ніг, але мати зайву вагу — напарниця в нього має бути гарною білявкою, розумницею, прекрасним водієм (окей, один гендерний стереотип зруйновано) вірною партнеркою одного чоловіка, якого вона не кидає, хоча н своєю будучністю та дурними ревнощами сам старанно копає собі могилу, підштовхуючи її у ведмежі обійми Страйка.
Хто сказав "Красуня та чудовисько?" Сідай, п’ять.
Все стає набагато гірше, коли заходить мова про інших жінок. Якщо ті жінки красиві — то вони вампіри, паразитки, ласі до грошви, курви-не-з-золотим серцем або, у найкращому випадку, порожненькі пересічні особи. У найгіршому — жертви. Власне, перша книга починається зі вбивства молодої красивої жінки, фотомоделі, в якої не все було гаразд з головою.
Якщо жінки некрасиві — то вони жони, сестри, подруги, матері всяких мудаків. І знов-таки жертви. Якщо жінка некрасива, розумна та ще відверто висловлюється проти мужського шовінізму — то все взагалі гроб, гроб, кладбіще, підор (ясніше сказати не можу, це буде грандіозний спойлер).
Особливо яскраво це проявляється у романі "Шовкопряд", де єдина красива та начебто не дурна жіночка, окрім Робін, — це суто функціональна персонажка, яка існує щоб надати Страйкові потрібної інформації та втішити його у ліжку після весілля його невірної коханої Шарлотти. Про те, наскільки вона функціональна, яскраво свідчить той факт, що з екранізації цю персонажку безболісно викреслили. Так, Роулінг весело вистьобує письменницьку тусовочку, але всі жінки, які займаються письменництвом у цій книзі — претензійні нездари. І це пише авторка, яку саме через стать не квапилися друкувати, а надрукували вперше під безстатевими ініціалами "Дж. К.", щоб нідайбох читатель не здогадався одразу, що авторка має цицьки. Що за фігня, Роулінг?
А, і ще треба зауважити характерний момент "нітакості" Робін: в неї нема подруг. Бо хто з цих жалюгідних баб зможе стати поруч з нашою героїнею? Тьху.
У третій книзі Роулінг начебто спробувала реабілітуватися за другу. Головний злодій у ній — маніяк-мізогін, який вбиває та ґвалтує жінок через глибоку ненависть до них. Та й дрібні злодюжки також. Це не великий спойлер, бо підозрюваних одразу ціла колекція, і хто найбільше падло — не зрозуміло до самого кінця. Це кращий роман із трьох, на його тлі інші два виглядають так, ніби Джо розминалася перед взяттям рекордної ваги, він удався з усіх боків, алеееее...
Хай йому грець, Робін знов сяє на тлі затюканих замордованих жіночок, які не можуть вийти з аб’юзивних стосунків. І при тому вона прощає жениха-мудилка, котрий зраджував її під час психічного розладу через пережите нею зґвалтування, бо вона ж не могла тоді страхатися з ним, а йому ж, знаєте, треба, бо він мущина. І Робін виходить за нього заміж. Та хай тобі чорт, авторко!
Хоча цього разу Роулінг трошки макнула Страйка, показавши, що й він не без мудацтва у характері, проте зрештою це виявилося для власного добра Робін, щоб забезпечити її від маніяка.
Хоча внутрішня мізогінія найяскравіше пре в око у "Шовкопряді", полоненість гендерними стереотипами найвиразніша у "Кар’єрах зла", де авторка вогненими літерами пише "Мізогінія – це зло". Так, мізогінія — зло. Так, мізогіни — жалюгідні, хоч і небезпечні, потвори. Проте жінки все одно грають допоміжну, обслуговуючу чи декоративну ролю, проти якої повстає лише Робін, бо вона "нітака". Але її повстання терпить поразку, Страйк її зраджує (о, так, для її власного добра!), і вона знаходить прилисток під крильцем свого мудилка, пересічного Томмі-офісного планктончика.
Буває мізогінний сеттинг при феміністичному наративі – як, скажемо, в Етвуд. На жаль, у Роулінг дзеркальний випадок: мізогінний наратив при спробі створити феміністичний меседж.
Шкода. Дуже шкода. This entry was originally posted at https://morreth.dreamwidth.org/2947138.html. Please comment there using OpenID.