ОК, я зараз пожертвую кількастами словами для NaNoWriMo, щоб роз'яснити одну поп-богословську сову, яка мене знову настигла на своїх сивих крилах.
А саме — заяложену максиму "своїми гріхами ми розпинаємо Христа".
Я не кажу, що вона богословськи невірна. Але вона цілковито безглузда, як та відповідь математика двом повітроплавцям: "Де ми?" — "На повітряній кулі!" Вона непридатна ні до чого. З нею не можна покращити своє християнське життя, бо... ну ОК, я встидалася й не хочу більше розпинати своїми гріхами Христа. Припустимо заради чистоти мисленного експерименту, що мені це вдасться, привіт Пелагієві.
І ЩО? Події, що відбулися в канун Песаха на Голгофі десь близько 30 року нашої ери зміняться? Пілат подивиться на Христа, на представників Санхедріну, та й скаже останнім: "Знаєте що, а чи не пішли б ви... ad penem? Самі, поки я вас не виніс на копняках".
Навіть якби всі ми, нині живучі, разом перестали грішити, якби нам це вдалося — це все одно не скасувало б Розіп'яття, бо минулого не можна змінити. Ми не могли б навіть позбавити Ісуса найменшої подряпинки, бо є гріхи, які ми скоїли до навернення, гріхи, які скоїли покоління до нас і гріхи, які скоїли покоління до Христа.
Тоді який сенс у цій максимі? Вона начебто закликає до нашої совісті, але насправді породжене нею почуття непозбувної провини чинить зворотній ефект: згодом ти починаєш мляво ненавидіти Бога, як дитина стиха ненавидить матір, що виїдає їй мозок щоденними "Я задля тебе свою молодість занапастила". Емоції виснажуються, совість притупляється.
Але якщо це й є бажаним ефектом, якщо наша мета – зробити якомога більше вірян невротиками, то, звичайно, треба продовжувати. This entry was originally posted at https://morreth.dreamwidth.org/2946117.html. Please comment there using OpenID.