А Ти помітила, дощ почався саме тоді, коли ми прощались?
Одночасно з моїм «па», перша крапля розбилась об сірий, похмурий асфальт під моїм вікном…а я саме збиралась прогулятись…бо після нашої з Тобою розмови залишилось багато крапок, недопрацьованих, недодуманих…але вони насправді, як лотерея, - купив квиток на останні слова, що плентались в голові, і вгадуєш потім все життя, скільки ж тих крапок тобі випаде..скільки брехні, скільки прихованого…
Ти питала, чи хочу я, щоб Ти повернулася коли-небудь?
Я саме хотіла сказати: «ТАК! ДУЖЕ!», але Ти нахилилась до мене і тихо на вушко «тсссс»…оте Твоє «тсссс», для чого воно? Я знаю, що Ти мудріша за мене і терплячіша, Ти хотіла, щоб я не поспішала, чи як? …а…все рівно не дочекаюсь від тебе відповіді…тому і попрощалась, в нас зараз анічогісінько спільного нема…
А колись, пам’ятаєш?
Ти приходила до мене зранечка, з першим промінчиком сонячним, сиділа і чекала аж доки я прокинусь, бо в нас завжди було купа справ за день! Ааааа, як чудово було, ходили разом усюди, і де нас тільки не носило!!! Тримались за руки, щоб не втратити один одного..і неможливо було розібрати, хто більше боїться, Ти, чи я… Я тоді нічого не боялась, ні крутих підйомів, ні схилів, ні сліз, ні часу, ні відстані.. я повинна була з ними потоваришувати, бо тоді збожеволіла б..
А потім…куди ти зникала потім?
Я тобі набридла, так? Тобі стало сумно? Відповідай! Відповідай, негайно!!!
«Тсссс»…оце і все, що ти можеш сказати..
Так закрутилось потім..я спершу намагалась Тебе шукати..там, де ми бували не раз, але Ти ніби розчинялась..от ніби випаровувалась щоразу, коли я видихала повітря…я дуріла, не хотіла ні їсти, ні пити..із сльозами посварилась і вони стали якісь неконтрольовані, втікали від мене, світ за очі бігли, як здуріли, бігме здуріли…
…звичайно, що я звикала…
Аж поки до мене не дійшло…я зрозуміла, де те кляте місце…де Тобі добре тепер без мене..місце, де мені було так хороше, що я іноді Тебе й не помічала, Ти просто ставала частиною мене…місце, де сходяться всі дороги, де пташки співають найголосніше, а місяць найпрекрасніший…місце, де розмовляють з зірками і ловлять їх у жмені, щоб вони здійснювали бажання, хоча мрії там самі по собі збувалися…місце, куди не має доступу пусте холодне серце, де завжди тепло і затишно…місце, де бачиш єдині очі, торкаєшся єдиного тіла…місце, де живеш…місце біля Нього…
Там Ти почала від мене ховатись все частіше, та й приїжджала Ти потім лише з Ним…
Скажи правду, це Ти намовляла Його не брати мене з собою, Ти???
Ти приходила сьогодні востаннє…моя мила, хороша…у тебе найпрекрасніша врода, найніжніші руки, найрозумніші слова і найкраще ім’я…ДОВІРА…
я буду сумувати…Ти єдина примушувала мене жити, нікого не слухати і жити…і чекати…і пішла…
Ти питаєш, чи хочу я, щоб Ти коли-небудь повернулась?!......
