Ще мить назад Він глибоко спав. А тепер, враз відкривши очі, щосили намагався зрозуміти де він і чому. З просоня голова була, як у тумані, думки плуталися. Але поступово Він починав пригадувати, для чого він тут і навіщо.

Потяг шалено мчав посеред засніжених нічних гір. І було чути, як холодний, пронизливий вітер виє, не бажаючи миритись з цим залізним монстром, що посмів порушити його спокій.

З лівого боку купе, смішно звісивши лапцю, лежав його найкращий друг.

- Прокинся, прокинся, Рома! – промовив хлопець, зістрибуючи зі свого ліжка вниз. - Слухай, може мене глючить, а? - запитав Він, дивлячись у вінко.

Його друг, ще не зовсім розуміючи, що відбувається, також втупився у вікно і на деякий час замовк…

- Якого біса - тихо, чи не то запитання, чи не то відповідь, мовив Рома і подививля в очі своєму другові.

За декілька кілометрів від них, на протилежному боці гірської ущелини, де було шосе та розтягнулося якесь містечко, палав, один одіньохонький на дорозі, розстріляний автомобіль. А у вагоні вже починали бігати перелякані пасажири…

- К-а-в-к-а-з, - повільно, майже по буквах промовив Він. – І вистачило ж в нас з тобою розуму сюди приїхати…
____________________________________________________________________

Величезні, непохитні гірські хребти, вкриті снігом та нічною пітьмою, звадалося простягали свої вершини до самого неба; і так високо, що годі було б навіть намагатися побачити, наскільки вони високі…

На крихітній гірській станції стояли двоє. Одягнені у теплі пухові речі, кожний мав на собі такого ж за розмірами, як і самі вони, наплечника. А у руках, виблискуючи своїми гострими, мов бритви, лезами, були снігоруби.

- Відчуваеш себе якоюсь смішною піщинкою посеред таких величезних гір, - після декількох хвилин тиші сказав Рома.

- Таак…, - тихо погодився Він зі своїм другом. І ще через мить, але вже впернено, додав, - Ну що ж, ходімо, мабудь! Не гоже таким файним “альпіністам” стояти по живіт в снігу.

- Ходім, - посміхнувся друг на його жарт про “файних альпіністів”. І вони рушили.

На станції було зовсім темно та безлюдно. Лише за кілька сот метрів, де стояла будівля Терміналу (достатьно великого як для такого маленького міста) було світло. Але так само безлюдно…

Біля станції, зловивши таки єдиного і таку пізню ніч, перехожого і дізнавшись, як пройти до Центральної Площі міста, де збиралися автомобілісти, вони рушили у дорогу.

Місто було на диво чисте та красиве. Засніжені вулиці ніхто не прибирав від снігу, але спластувавшись, він навпаки робив атмосферу мыста ще затишнішою. Довкола всіх булиночків росли не високі, але пишні ялинки, немов це були єдині у цьому місті дерева. А на кожній вулиці, похитуючись від вітерцю, світилися теплі жовті ліхтарі.

Вони йшли мовчки, опустивши стомлені дорогою голови, та крок за кроком залишали за собою невідомі вулиці, проспекти, алеї, невеличкі парки та бульвари. Під погами монотонно поскрипував сніг. А від тієї монотонності очі ще сильніше хотіли закритися та заснути. А ноги самі несли їх все вперед, вперед, вперед…
____________________________________________________________________

Він легенько уткнувся носом у щось тверде і одразу очуняв. Це був рюкзак його друга. Той чомусь раптово зупинився і Він, зробивши декілька кроків, одразу зустрівся з ним.

- Якого дідька, - потираючи носа, запитав Він, ще не повністю прийшовши у себе.

- Ромка! - повторив Він невдоволено, - чтого ти став?
Не дочекавшись відповіді і з ще більшою невдоволеністю Він вийшовши з-за рюкзака друга. І... оціпінів.

Ще далеко, але щосекунди наближаючись, до них прямував цілий гурт, може чоловік з двадцять, молодих хлопців. Кожен був одягнений у якісь незвичні вже потерті шкіряні куртки, мов у кіно, а у руках кожного тозвякували якісь жахливі ціпки, арматура та інша усіляка гидота.

Сердце дико билося у грудях і в голові з шаленою швидкістю снували думки:
“Боже, куди? Куди подітися? Може ще втечемо? Та ні. В такому стані, навіть якщо зкинути наплечники, ми не пробіжимо й кілометру. А може вони… може вони просто гуляють?? Тоді якого біса їм гуляти з арматурою у руках…”

А у голові ще сильніше чутно, як кров пульсує по тілу. І адреналін вже кружить голову. “Захищатися? Проти двадцяти чоловік, з ціпами? Вдвох? Смішно…”

Вони стояли мовчки. І лише в останній момент, коли натовп зімкнувся у них за спиною, зустрілися поглядами. На вустах обох були незрозумілі, такі, яких ніколи не були, ледь ледь помітні посмішки. Ба, навіть не посмішки, а скоріше через силу видавлені емоції. Він знов перевів погляд на кавказців. І в голові, немов з останніх сил, промайнула одни лише думка “ Чого? Чому, вони ще чекають?”