Для мене ти, як небо.
Не никне хай чоло,
і згадувать не треба
про те, що відгуло.

Поглянь, як море грає,
як верби золоті...
У кожного бувають
помилки у житті.

Впади мені на груди,
любов моя, блакить!
Давно сказали люди;
«Все знать—усе простить».
1938

ВЕСНА
Весна у вікна заглядає,
хмарки у синяві пливуть,
і серце райдугою грає...
«Весна надворі» — тільки й чуть

А ще недавно люта хуга
крилами била у вікно,
і ти ламала в тузі руки
за тим, чого нема давно.

Вони пройшли, зими тумани,
пташки щебечуть край вікна...
Ти усміхаєшся, кохана,—
і на душі моїй весна.

Не по дорозі нам з журбою.
Сміється сонечко з висот...
І ми вітаємо з тобою
весни жаданий поворот.
1939

* * *
Я вітра спитаю: «Чи любить вона?» А вітер мовчить... Лиш ридає луна...
Я моря спитаю: «Чи рідний я їй?»
А море мовчить... Лиш синіє прибій.
Я сонця спитаю: «Чи буде кохать?» І вітер, і море, і сонце мовчать.
1939

ПЕРЕКОТИПОЛЕ
Осінь. Вечора огні.
Синь і синь навколо,
сиротливе вдалині
перекотиполе.

То зачепиться, то знов
лине, як зітхання.
Так і ти, моя любов,
на стерні страждання.
1939

ЧИ ВИНЕН Я?
Чи винен я, що колір синій
твоїх очей в душі моїй
й волосся золоте проміння
навік одбилося у ній?

Од них не можу я одвикнуть
і не співать тобі одній.
Чи винен я, що в серці квітнуть
твоя хода І голос твій?

І що про тебе пісня щира
І СИННЮ Й ЗОЛОТОМ СІЯ,
що я люблю тебе без міри,
чи винен я, чи винен я?
1940

Я вигадав тебе. А може, ні? Не знаю.
Не любиш ти мене. Та і за що любить?
Холодної душі осінні небокраї
в твоїх сумних очах, і тане листя мідь

у траурі зіниць, що не мені сіяють,
у мріях, що летять крізь них, повз мене, вдаль...
Не любиш ти мене. У мареві одчаю
горить моя душа, і за минулим жаль

на частки серце рве, розбризкуючи густо
на цім папері кров загублених надій.
Ламаю пальці я з тонким нервовим хрустом,
ходжу з кутка в куток у тиші голубій.

А місяць у вікно холодне ллє проміння...
Він, як душа твоя, і лине, лине мла.
Для мене — айстра ти і сонечко осіннє,
без запаху краса і сяйво без тепла.

ПІСЛЯ ДОЩУ
Ти знову плакала. І дощ шумів сердито.
Але одлинув він, і свіжо стало скрізь,
Після дощу гостріше пахнуть квіти,—
люблю тебе ще дужче після сліз.

І настає така блаженна тиша,
зливаються і небо, і поля.
Ти після сліз стаєш іще рідніша,
як од дощу розкішніша земля.
1940

Чи знову я тебе побачу,
чи обніму тебе я знов?
Ту, що любов мою гарячу
зміняла на чужу любов.

В душі ні болю, ні докорів.
Таке пусте усе кругом.
І тільки шелест осокорів,
немов ридає за вікном.

Пішла, погаснула, мов зірка,
в душі моїй настала ніч.
Чого ж ти плакала так гірко,
коли ішла від мене пріч?
1940