Сьогодні була в бабусі з дідусем...Передати не можу, що відчувала! Бабуля вже старенька стає, а тут ще й захворіла...а я стала частіше думати про смерть...не можу нічого з собою зробити!Коли я в них вдома, то починаю згадувати своє дитинство! Адже виросла я в дідуся й бабусі...мені було десь 1 рік, коли мама відправила мене до них в Ригу (Латвія), де вони тоді жили...отак я й жила півроку в Ризі, пару місяців в Харкові і...і знов в Ригу! В мене навіть два дит.садка було(тут і там!)!! Потім бабуся заради нас з сестрою переїхала в Україну, бо батьки зі своїм бізнесом навіть забували забирати нас з дит.садка/школи.....і це стала робити бабуся! Мені здається, вона дуже жалкує, що переїхала сюди...бо там були всі її друзі! Їм з дідусем тут дуже самотньо...Але всеодно - з нимипройшли найщасливіші хвилини мого дитинства...мені здається, що й досі в їх квартирі наче якийсь свій, зовсім інший світ....світ, де немає проблем, де панує спокій та почуття рівноваги, де всім заправляє доброта, щирість, ласка та любов! Бабуся навіть ніколи не вимагала від мене ніякої роботи по дому, ніколи не сварила! Мабуть, саме тому мені завжди ХОТІЛОСЯ їй допомогти...і я робила це не тому, що так ТРЕБА! Я любила допомагати їй по дому, готовити, пекти щось(а вона навіть зараз щось постійно пече! Й все це неймовірно смачне..) іт.п. Для мене це було наче ще одна нова гра...неймовірно цікава гра!:) Й навіть зараз, коли я вийшла з їх дому, я відчула різницю...як тільки я вийшла на вулицю, я відчула зовсім іншу атмосферу..атмосіеру неприязності, відчуття непотрібності та неважливості у цьому світу у ту мить, коли у тому маленькому світі відчуваєш себе найважливішою, найціннішою, найкращою! Передати не можу, як я люблю своїх бібусю та дідіуся...вони найкращі дідусь та бабуся, які в мене могли тільки бути!!! Й я їм неймовірно вдячна за найщасливіше дитинство, яке тільки могло в мене бути!!! І не уявляю, що буде, якщо їх не стане...намагаюсь про це не думати та щось не виходить!!! Страшно...Взагалі зрозуміла, що найбільший мій страх - це втратити когось з близьких мені людей! Цього я, здається, пережити не зможу....Чому  ми змушені втрачати те, що для нас найдорожче?? ЧОМУ??? ЧОМУ????????????

Нехай це найбанальніше, що я могла тут написати...чи дуже нудно! Але це я відчуваю...я відчувати тревогу, біль та страх, величезний страх за них!  Страх втратити те, що я все життя вважала ідеалом...ідеалом всього: щирості, доброти, любові, взаєморозуміння....................