Йду. Йду по дорозі повз яку стоять старовинні ліхтарі. Вітер дме в обличча і волосся розлітається під його подихом. За плечами сумка і минуле життя, а по переду, щось нове зовсім незвідане. Пожовкле листя тихо хрустить під ногами. Життя проходить. Проходить точно так як і я прохожу повз ліхтарі. Все, що позаду - минуле. Просто минуле і навіть якщо воно буде переслідувати - нездожене... Точне так як і ти (чи я) незможу наздогнати свій час, якщо він вже пройшов повз мене. Все закінчується як і починалось і я знов і знов проходжу повз парк йдучи доріжкою, що петляє між ним і повертається на свій початок. А я навіть не помічаю цього, ходжу і думаю про те, що йду вперед незамічаючи зацикленості і замкненості свого шляху. А навколо мене ще люди. Вони ходять поодинці чи парами взявшись за руки. Але дорожка в них та сама, що й в мене. І ми блукаємо... Блукаємо віремо в майбутнє і в те, що коли ми дійдем до нього все зміниться. А дійдемо ми... Дійдемо в наступному житті, коли нас через нашу сліпоту переставлять на іншу... пряму доріжку. А поки, що... Пішли!!! Вперед!!! Тільки ВПЕРЕД!!! Не можна дивитись назад бо очі побачать обличча давно обігнаних тобою людей... А зараз ти прегнав їх на декілька кіл і навіть не помітив цього. Не дивись назад, бо прозрієш і перейдеш на пряму дорогу, а це не вигідно тим хто будує кільця і пускає по них людей... Живи! Ходи! Люби! Вмирай!... але не дивись назад, не повертай голови...
***Кінець***