[139x699]
Сьогодні мені потрапив на очі ось цей цікавий малюнок. Нічого особливого, планети. Спочатку планети найменші у нашій сонячній системі. Потім більші. Далі Сонце... А у кінці ВСЕСВІТ. "Господи", подумав я (не у релігійному сенсі, а скоріше тому, що я завжди кажу так коли здивований), який же він величезний. Ми - люди порівняно з УСІМ оцим ніщо. Ми простіші за Інфузорій. Простіші за одноклітинних відомих нам. А вони взагалі - частина нашого "ніщо". Ми дізналися, що Він безмежний. Міліметр - інша система, мільйони років польоту для нас. Ми живемо у кульці і складаємося з кульок. Ідеальне чисто закручує все по колу... А якщо уявити що на Весь цей простір немає більше жодної заселеної планети. Якщо уявити, що ми Єдині і такі нікчемні. А, що якщо Земля - це перлина Всесвіту. Все ж не аби які умови потрібні і вдача щоб тільки утворилося життя, а щоб існувало? Довкола літає безліч брил, що можуть знести нас, але скільки вже тисячоліть вони облітають нас, а чи пощастило так іншим (?!) Ми будуємо і розвиваємо себе. Але для Всесвіту - це ніщо. Десятки поколінь - це мить. Навіть якщо Всесвіт почне вибухати, з центру чи з країв, у нас мільйони років щоб дочекатися цього піротехнічного шоу... І будуючи наше життя ми не спостерігаємо за меншими представниками Світу. Комахи живуть, інколи години, а для них це роки. Наші домашні коти, собаки проживають з ними до старості, але ми так і не пізнаємо їх повністю. Ми навіть себе пізнати не можемо. Хто скаже мені, що таке - внутрішній голос? Голос Душі? Голос Мозку? Голос Серця? А можливо телепатичний зв'язок з "іншим Я"? А, чому "голос" сперечається з нами? Чому впливає на рішення? Чому змінює наш погляд на речі. Коли ми малі голос лунає гучно. Разом з ним ми зростаємо, він нашіптує нам фантазії, грається з нами коли поруч немає нікого. Але з віком ми втрачаємо його - порадника з порадників. Разом з нами зростає і помирає він. Спостерігаючи за тваринами ми нічого не помічаємо, вони так само не помічають і наших проблем. Ми можемо працювати разом, любити один-одного, пестити, годувати, навіть сперечатися, але до кінця зрозуміти "як вони розуміють подібних собі", "чому один вид тварин не боїться іншого, але лякається третього", "що навчає їх прояву тих емоцій якими вони наділені"... Чи не той самий "голос", що ми називаємо "внутрішній"?

Ось такі нікчемні думки, нікчемної людини...