килимом по луках дим
стогіном язичницьким
плине дощ
все, що ми покинули
в серці домовиною
запеклось

хмарами-примарами
над стріхами впалими
лине біль
пам‘ятаю як побіг,
та як збили мене з ніг
хліб та сіль

скиртами прогнившимим
тін‘ю коліївщіни
лихом очманілих лелек
стеблами без колоса
гарбою без колеса
впали в їжу волосом
Цур та Пек

тин підпертий кликає
ледь на ладан дихає,
а стоїть
сива баба згорблена
нав‘ючена торбами
вся тремтить

раптом як подивиться,
та й мені в потилицю
піт
то не баба сивая
то я сам, але вже я
дід



встрянуть печерицею
сухою криницею
вражою рушницею
в поперек
сліпі небораки
в думках зроблять мряку
й стиснуть переляком
Цур та Пек

неслухняним пострілом
навмання… і босим
у очерет
дзвін летить на стогін
й розбива дорогу
ущент

що ж це люди коїться
рани вже не гояться
на мені
якщо хату не покину
завтра я загину
в пітьмі

з кожним наодинці
троянським гостинцем
скосять глузд
серпом серпневих спек
помелом по хаті
спалахнуть багаттям
божевільні браття
Цур та Пек

(с) Анатолій Волік

[400x305]