Я не памятаю точно коли вперше його побачила, памятаю тільки свої сумарні відчуття\враження. Було це десь 14, 5 років тому. Я, соромязлива( справді! :)) першокурсниця, жила в гуртожитку  і часто ходила в гості до Наталі, а потім і жила в неї, на той момент моєї одногрупниці. В неї по сусідству жили три дуже красивих дівчини, Люда, Таня і Галя. Вони були такими красивими, такими модними і витонченими,  до того ж вони були вже другокурсницями...  Ну і звичайно в таких дівчат були кавалери, теж такі ж класні.  І дівчата і їх хлопці були привітними і вічливими, здоровались і посміхались, тільки здається Танин хлопець при зустрічі мене як не бачив. Завжди серйозний, ходив завжди в сірому плащі. Можливо не красень, але памятаю як відмітила для себе :), що симпатичний, привабливий. Ще памятаю його голос, памятаю що коли його вперше почула, то голос мені дуже сподобався. Але в серці явно нічого не ойкнуло, нічого не сказало мені, що це ВІН.

Пройшло 3, 5 роки. Я на той момент вже майже 4 роки зустрічалась з одним хорошим хлопцем, відносини щоправда були далеко не самими хорошими, кохання між нами вже ( чи взагалі ніколи?) не було. Він на той час вже ні з ким не зустрічався. За цей час ми звичайно багато перетинались,  моя компанія і його компанія стали добрими друзями.  І ми з ним стали справжніми друзями. Я поступово дізналась, шо не такий вже він серйозний :), а насправді великий гуморист, що він добрий, розумний, цікавий і надійний. Мені дуже подобалось проводити час з ним, все більше приваблював його характер і зовнішність. Але так і має бути між справжніми друзями, хіба ні? а те що приваблює фізично, то може здається? і це ж контролювати можна :). І тут явно переломного моменту не було, я не прокинулась ( як фільмах :)), з думкою- так я ж його люблю! :). Ні, це прийшло поступово. В моїй душі поступово склались в одне всі частинки разом - мій веселий сміх від його розповіді, про те як я сумую за ним після тижня розлуки, про те, як все тяжче стримувати своє бажання провести рукою по його волоссю, про те , просто про те, що поряд з ним- я щаслива. Ще мабуть вплинув той факт, що закінчувався час його навчання, він думав повертатись до себе на батьківшину ; думаючи про це, я усвідомила, що дуже боюсь його втратити і що я закохалась :)! На моє велике щастя, він відчував те ж саме. Нам навіть не потрібно було про це говорити, просто прийшов час, коли ми це знали один про одного.

Пройшло ще майже 4 роки. За цей час ми і сварились і мирились,  мінялись і дорослішали, але все ще кохали один одного і останні півроку жили разом. В один прекрасний момент ми прокинулись і різко вирішили одружитись :), в першу чершу тому що для подачі документів на іміграцію до Канади нам потрібно було бути одруженими. Було це в четвер,а вже  в суботу, 16 березня 2002 року ми були оформляли наше одруження. Це було в мене на батьківщині,  і оскільки я люблю цифру 17, то,  по- знайомству, попросила саме її поставити в свідоцтво. Так що, виходячи із свідоцтва про одруження, вчора виповнилось 7 років нашому із Владом шлюбу.

Ось така в нас не дуже романтична історія :). В нас не було кохання з першого погляду, я б сказала що в нас еволюційне кохання, яке поступово виросло, пройшло через деякі трудноші, випробування, позбулось всього непотрібного, виросло саме в велике почуття  і виховало нас. І після 11 років відносин, семи років шлюбу мені хочеться процитувати слова Ліни Костенко:

Мені страшно признатися: я щаслива.
Минають роки, а ти мені люб.  

А ще я дуже щаслива, що мені пощастило не тільки в коханні, а й в дружбі, більшість наших друзів з тих часів так і залишись бути нашими друзями.