Дивний і загадковий світ народних переказів і легенд, що донесли до нас образи подій часів стародавніх. Відгриміли дзвінкі битви, відшуміли людні походи, пішли на віки вічні герої тих років, згинули безслідно в товщі століть. Але пам'ять народна дбайливо зберігає діяння їх, іноді химерно прикрашені казковим змістом, і перекази ці, переходячи від батька до сина з вуст в уста, утворюють ту безперервну живу нитку, що зветься спадщиною духовною. Перервемо цю нитку - відсічемо стовбур від коренів, і зачахне навіть найсильніше дерево. Відновимо її - і знову повнокровною могутньою кроною зашумить воно, гордо здіймаючись ввись.

Так і козацтво - немає вже більше ні грізних дніпровських порогів, ні буйної волелюбної Січі, а над славним Великим Лугом плюскаються нині хвилі Каховського моря. Але не померла, не пропала пам'ять про Запоріжжя, зберегла для нас чарівні старовинні оповіді про загадкових характерників, цих навчених ратного життя чудесників і лукавих лицарів-чарівників, яких ні куля не брала, ні шабля не рубала. Казали старі січові діди, ніби ці безсмертники можуть на людей туман насилати і сон навіювати, в хортів обертатися, в річки переливатися, на дванадцяти мовах сердито розмовляти, з води сухими, а з вогню мокрими виходити і заздалегідь відати таємні задуми ворожі. А тому і стояли віками на варті світу Право-славного ці воїни-знахарі, захищали грудьми своїми від усякої напасті чужодальньої і нечисті бусурманської святі дніпровські береги.

Визначний дослідник українського козацтва Дмитро Іванович Яворницький у своїй збірці "Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу" (1888) оповідає з народних уст про запорожців такі подробиці: "А як вийдуть на вiйну, то iх б`ють кулями, а вони собi й байдуже: пазухи порозставляють i збирають туди кулi. "Та ну бий!" - кричить кошовий хлопцевi, а сам i без пiстоля i без рушницi стоiть. "Пiдожди, батьку, наберу куль та тодi i пострiляю." В іншій легенді про кошового Сірка говориться: "Сiрко - це кошовий такий. Вiн такий був, що дещо знав. Оце бувало вийде iз куреня та й гука на свого хлопця: "Ану, хлопче, вiзьми пiстоль, стань там та стрiляй менi в руку!" Той хлопець вiзьме пiстоль та тiльки - бух! - йому в руку. А вiн вiзьме в руку кулю, здаве ii та назад i кине. Вони, тi запорожцi, всi були знайовитi..."

В народній уяві здавна побутувала непереможна віра в те, що замовленим молитовним словом можна відвадити будь-яку бурю і будь-яку біду, у тому числі й ратну. На жаль, текстів питомо запорізьких "характерств" або "замовлянь" до нас не дійшло, але близьке уявлення про них можна отримати з книги І.Сахарова "Сказання руського народу" (1849). У багатьох військових замовляннях звертаються до чоловіка кам'яного або дівиці красної, що ратною справою повелівають, щоб кулі били не в кулі, стріли не в стріли , і йшли б вони у чисте поле, в матір-сиру землю, і щоб ножі булатні, шаблі гострі пищали, сокири та бердиші були смирними і шкоди б не заподіювали. Виказувалися побажання, щоб тіло було міцнішим білого каменю, а жупан міцніший панцира і кольчуги, і щоб від кам'яного одягу того і куля, і шабля відскакували б, як молот від наковальні, щоб залізо і сталь крутилися б колом, як біля млина жорна, але тіла не зачіпали. Ці та подібні тексти словесної магії були добре відомі саме в козацькому середовищі з його військовим укладом життя і ще досить часто зустрічалися в XX столітті на Кубані.

Характерникам приписувалося уміння наводити "морок" або "оману" на ворога магічними властивостями. У своїй книзі "Народна пам'ять про Запоріжжя. Перекази і розповіді, зібрані на Катеринославщині в 1875-1905 рр." Я.П.Новицький наводить цікаву легенду про битву турків з російським військом, на допомогу якому приходить запорізький галдовник: "Запорожець пiдняв руки i пiймав ядро. "Ось бач, каже, який гостинець! Ну тепер, каже, глянь на острiв: шо там?" Глянув цар, аж турок сам себе руба, сам на себе пiдняв руку i пiшов потоптом. Пiднялась велика курява, а потiм стихло. "Дивись тепер" - каже запорожець. Глянув цар, аж нема нi одного живого турка, порубали самi себе..."

Однак згідно з численними переказами характерники могли навіювати також і різні видіння: "Там запорожцi бились з татарами... Як iх сила, то вони покладуть усiх до одного, нi одного не випустять. А як несила, то вони зроблять або рiчку, або лiс, такий лiс, що його нi пройти, нi проiхати. Та тодi тi - татарва, то що наткнуться, подивляться, а воно рiчка або лiс, та й назад. А пiсля як роздивляться, а воно того нема нiчого. Отакi були тi запорожцi." Такі зовсім вже казкові перекази, тим не менш були дуже популярними в народі, особливо частий мотив про те, як хитрий запорожець відводить ворогам очі і вони не можуть його ні зв'язати, ні закувати в ланцюги. Подібний сюжет з'являється і на сторінках роману "Чорна рада" Пантелеймона Куліша, відомого українського письменника і етнографа: "Да й згадав, як у старого Хмельницького сидiв у глибцi такий, що ману напускав. "Що ви, - каже, - що мене стережете? Як схочу, то лиха встережете мене! Ось зав`яжiть мене в мiшок." Зав`язали його да й притягли за трямки, аж вiн йде з-за дверей: "А що, вражi дiти! Встерегли?"

Наступною дивовижною особливістю характерників була їх здатність до вовкулацтва. Взагалі, "лікантропія" (перетворення людей в вовків ) у слов'янських землях має давні коріння. Найбільш ранні відомості про неї збереглися у Геродота (V ст. до н.е.) у його знаменитій "Історії", де в книзі четвертій "Мельпомена" описуються звичаї скіфського народу неврит, що можуть обертатися на вовків. Розповідь Геродота більш ніж через два тисячоліття збігається з численними етнографічними оповідями про вовкулаків, вірування в яких були живі в Україні до самого недавнього часу. Взагалі ж культ вовка у індоєвропейських народів дуже древній і складний, і безпосередньо пов'язаний з військовими функціями. Покровителем вовків у слов'ян вважався святий Георгій, що замінив собою в пантеоні Перуна. У язичницькі часи образ громовержця представляли в супроводі двох вовків, які вважалися його хортами (псами). І саме про перетворення в хорта свідчать легенди про кошового Сірка: "Тодi зiскочив з коня, дав його другому козаковi, а сам кувирдь - та й зробився хортом i побiг до татар... Як стали тi татари вiдпочивати, то той хорт поробив iм так, що вони всi поснули. Тодi вiн назад до козакiв та знову кувирдь - i зробився чоловiком!".

Цікаво, що від слова "хорт" походить і назва запорізької колиски - острова Хортиці. Саме до цього острова, за свідченням "Повісті временних літ" прибило ідол Перуна після його повалення в Києві, а візантійський імператор Костянтин Багрянородний відзначав, що в цьому місці руси вирушаючи в похід , здійснюють жертвопринесення величезному дубу. Крім цього, українські слова "сiрко" і "сiрома" (так називалося рядове козацтво) є одними з епітетів вовка, одвічного супутника Перуна. У вовка ж вміли перетворюватися, як каже "Слово о полку Ігоревім", і деякі давньоруські князі - і не тільки Всеслав Полоцький, який "... въ ночь влъкомъ рыскаше...", а й сам князь Ігор при втечі з половецького полону : "Въвръжеся на бръзъ комонь и скочи съ него бусымъ влъкомъ".. Так що зовсім не випадково запорізьке козацтво з'явилося саме на Хортиці, цій прадавній язичницькій святині, що дає нам ключ до розгадки багатьох таємниць характерників...

З культом вовка, по всій очевидності, пов'язане і вміння галдовників за допомогою особливих "верцадел" (зеркал) бачити за кілька верст навколо себе і читати ворожі задуми . В українській мові відлюдька, вовка-одинака, того самого "​​сiроманця" , називають ще "вовкун" або "вiщун", приписуючи йому відунські властивості . А від відуна до знахаря , як кажуть , один крок. І дійсно, в образі характерників ми знайдемо чимало рис, які ріднять їх зі знахарями-примівниками, мольфарами, і насамперед це стосується різних "замовлянь" не тільки від кулі і шаблі , а й від опою коня, укусів змій, кровотечі з рани. І якщо військові замовляння досить широко побутувались серед козацтва, особливо в колі пластунів, то лікувальні замовляння були долею небагатьох. Такими козацькими медиками у запорожців і чорноморців більшою частиною були так-звані "кашовари" . Ось що пише про них С.Н.Сєргєєв-Ценський : "Це були взагалі серйозного складу люди, які давали обітницю безшлюбності і строго тримали цю обітницю, вважали своє кашеварство настільки святим заняттям, що не давали козакам навіть жарини з багаття, щоб запалити люльку, коли варився борщ. Багаттю, втім, вони надавали і лікарське значення і незмінно запалювали його тоді, коли опинявся серед козаків поранений черкеською кулею або шашкою". Процес приготування їжі в українських віруваннях завжди вважався заняттям містичним, святим, супроводжувавався замовляннями, які випереджав обряд розпалювання "ватри" (живого вогню) і взяття з колодязя "непочатої" води , та й сама каша часто була їжею ритуальною, варто згадати хоча б різдвяне сочиво або поминальну кутю. Так що знахарство і кашеварство часто перепліталися між собою в народних уявленнях.

Зі знахарями ріднить характерників і знання усілякого чародійного зілля - розрив-трави для зняття ланцюгів і відмикання замків, нечуй-трави для знаходження скарбів, чаклун-трави (тобто чаклунської трави) для невразливості в бою. Ці загальні чарівні властивості, зрештою, переплелися між собою і нерідко на Слобожанщині звичайного знахаря називали "характерником", а бабку-шептуху "характерницею" . Але при всій спільності рис різниця між характерниками і знахарями-кашоварами досить велика і не варто ці поняття змішувати, втім, як не слід змішувати характерників і з пластунами .

Чимало легенд і переказів побутувало в народі про окремих вельми колоритних галдовників. Про них чубаті діди розповідали живо, з подробицями, ніби мова йшла про їхніх близьких родичів: "На Великому Лузі ще при запорожцях жив химородник Фесько. Його дуже боялися і слухалися козаки. Ось, бувало, лежить людина, а він ріже чорну редьку. Як тільки пустить редька білий сік - людині стане погано, як сік почорніє - людина помирає. Він тоді начаклує, що редька вбере в себе сік чорний, а пустить білий - і людина оживає...".

Деякі запорожці жили більше ста років на світі, і були між ними великі характерники ...

Джерелівський сам кував рушниці і умів заговорювати їх. Великий мисливець був, він і не боявся ні хмар, ні грози; йому дикий жеребець вухо відкусив і, якби не вліз на дерево, то й носа не було б ! ..

Жили ще запорожці Канцибери, було їх три брата. Силачі були великі! Одружений Канцибера був великим чаклуном, заворожував свої гроші, і їх ніхто не брав...

Сава той був характерником відомим. У землю дивився, як у воду. Ніякий скарб, на жодній глибині від нього сховатися не міг - гроші так самі в руки і йшли. З тих скарбів підземних він і розбагатів... "

Особливо багато характерників було серед козацьких отаманів. Ось що, наприклад, розповідали в народі про легендарного козацького ватажка кошового Івана Сірка: "Кошовий Сірко був превеликий чаклун. Недарма його турки прозвали шайтаном...

Після смерті Сірка запорожців, кажуть, довго боялися ляхи й бусурмани. Б'ються, було, козаки і праву руку його вперед війська везуть: де рука - там і удача.

Кажуть, у Сірка на хресті був напис: "Хто буде сім років перед Великоднем виносити по три заполи землі на мою могилу, той буде мати таку силу, як я, і знатиме стільки, скільки і я" .

Покійний дід Михайло Неліпа розповідав, що як носив землю перед Великоднем, то йому в перший раз здалося, що ніби гуде щось; у другий - що зібралося стільки війська запорізького, що аж земля стогне, в третій - що барабани б'ють, з гармат палять, козацькі шапки червоніють, як маки... Він злякався, кинув носити і відправився додому... "

Взагалі то, чого тільки не розповідали в народі про запорізьких характерників! Говорили, що вони можуть намалювати на стіні човен і поплисти на ньому, пірнути в кухоль води і випірнути де-небудь в морі, кинути бурку на воду і на ній переправитися через річку , немов на плоту. Всі ці казкові властивості , зрештою , і зовсім заступили собою справжній вигляд запорізького козака і він в очах простого обивателя придбав ореол таємничості і загадковості. Проте дійсним підгрунтям всіх цих забобонів , що грали тільки на руку хитромудрим січовикам , була неабияка козацька кмітливість і непідробна любов до своєї рідної землі. Дуже влучно це підмітив український письменник Андріан Кащенко , словами якого і завершимо сей сказ: "Як людина з розумом і незвичайним везінням, то люди і вважають його характерником... Розумні були запорожці, навчені в усьому, духом і волею сильні, от і досягали того, що нам замовлено. І тільки-то! "

— Культурно-просвітницький проект "Спадщина Предків"