Дуже часто він нагнадує один великий мурашник, бо знаходиться настільки близько до Львова, що туди можна приїжджати на один день, поїсти шашликів, позагоряти під ніжним гірським сонцем, ще й поміж тим, солодко подрімати.

[250x387]Людей туди зїжджається з усіх усюд, і особливо в вихідні, їх тоді так багато, що інколи навіть формується черга для фотографії. Прогулюючись тут ви почуєте, як місцевий, наполовину гуцульський, діалект, так і щиру галицьку говірку, з протилежною їй «общепятною». І що приємно - ніхто нікого за це не топить;), навіть тих поодиноких іноземців, які заїжджають вже й сюди :).

Добратись треба тільки до села Дубино, що під Сколе - одного з менших центрів гірсько-туристичного руху львівської області, і звідси, дихаючи чистим гірським повітрям, з домішками пилюки, яка витатиме тут від кожної машини проїжджаючої поряд, піднітися вгору. Якохось сорок хвилин - і ви вже на місці. Якщо побачити стрілку вниз, на якій буде написано "водоспад Кам’янка" – значить ви вже прийшли, то якщо б ви не помітили тої гурми людей і автостоянки, прилавків з пивом та медовими сотами, і не занюхали дразливого запаху шашликів ;).

...ця історія трапилась ось вже два і пів роки тому. Було це, якщо не помиляюсь року 2004 місяця квітня. А якщо бути точним - то й двадцять п’ятого числа, припало то на неділю, тоді ще й Кличко бився, то якщо хто пам’ятає. Поїхали тоди ми з одною організацію на гори дивитись, від буденного життя і заповненого турисмами міста відпочивати. Дощ, вітер і холод був нашими супутниками, коли ми були в маршрутці, аж навіть в мене серце вистукувало щось не ладне, бо мені зовсім не хотілося мерзнути. Адже день перед тим я був на весіллі, і не те що мені було погано, але всерівно не хотілось мокнути, мерзнути і смажити сосики під дощем. Та явно над нами змелосердились і пішу дорогу нам вже освітлювало сонечко, яке пробивалось крізь білизну поодиноких хмар... отак, несподівано і натрапили на водоспад, який ще тоді залишався загадковим і таємничим. "Вав" і відчуття прохолоди води, терпіт тіла викликаний гуркотінням води, і її бризки, які краплями осідають на твоєму лиці... в такі моменти всі забувають про здоровий глузд, і біжать фотографуватись: на тому камінчику, а потім на тому, нуууу і пліз ще он-там :) ну можна, правда-правда?! а я собі чомусь вибрав камяну глиба, з якої і починався утворюватись водоспад. Ну це й зрозуміло - великим людям великі ідеї!

І хотілось мені туди лізти? мабуть що так, та ще й з шістдесяти літровим наплічником, який барахкався в мене на плечах і явно мені в тій справі не допомагав. Але, знаєте, лінь - це страшна штука, а ще й бажання виглядати ладно на знимці, з великим наплічником... словом, здоровий глузд був забутий.

І так стоячи на глибі, позуючи до знимки, яку має робити дівчина, яка націлилася вже внизу Зенітом, вже навіть не згадуєш про такі дрібниці. І все б нічо - і наплічник не поганий, і посмішка готова, як ось... несподівано, я почав рухатись. Спочатку помалу, швидкий погляд на ліво, на право. в пошуках чогось за що можна вчепитись, куди можна відскочити, але... потім і шкидше. І єдиним правильним рішенням було сісти на камінь і тормозити наплічником і дупою, але... може воно було єдине, але мабуть не вірне... до низу було якихось три метри, падати якусь секунду, ну може другу, але... тоді й час стає довшим, і спогади швидшими. Якось мимоволі пригадуєш, як обіцяв вдома бути чемним, нікуда не пхатись, і словом повернутись додому живим. А другу частину падіння я почав обдумувати техніку падіння. Ну я ж таки і зі скель спускався і парушитист десантник, словом професіонал! Напівзігнуті ноги, мов пружини, тіло готове торкнутися каменю і відштовхнутись, я на поготові... от тільки я не врахував, що камінь, на який я падав сточений водою, і тільки но я торкнувся його в намірі відштовхнусь, як ноги скользнули вперід і я всією масою тіла впав на тазову кісту...

[показать]Ставши на ноги, по коліна в воді, тішишся одному - ти вже в низу... от тільки несподівано все тіло немов пералізує в крижах, біль настільки сильна, що невтримуєшся на ногах і стрибаєш в озеро. Вода. Холодна вода, яка тоді здається чомусь навіть досить таки теплою. Інстиктивно гребеш, метр, потім другий, потім якесь каміння, по якому ти повзеш, та все ж ще в воді. А потім руки друзів, які витягують спочатку наплічник, а потім і тебе. Перші метри, камінь на який можна впасти і відпочити. Перше бажання порухати пальцями, трепетна пауза і... О, чудо! Вони рухаються - ти не каліка!!!
Лише через кілька хкилин приходить відчуття холоду мокрого одягу і каменя, перші кроки, біль і перелякані обличчя друзів. Пошук сухого одягу і... звичайно... фотографія на пам’ять.
А потім якесь мале, яке хоче повторити мій "подвиг". Ну їй все розповіли.

А потім було багаття, вино, сосики, і... зовсі випадково, знайдений банячок, який був по центрі в наплічнику, і в якому була вибоїна від удару об камінь. Хм... а якщо б не було наплічника, то об що прийшовся цей удар? Відповідь на це питання не забажав дати ще ніхто. І досі, це й залишається несказаним...

....
Настпуного тиждня, на вихідні, друзі і знайомі, запрошували мене в карпати чи на табори. Та оскільки я не міг нічого піднімати - прийшлось від них усіх відмовитись. І досить таки випадково поїхати в Камянець-Подільськ, де й познайомився з багатьма людьми, які ставши моїми хорошими друзями, змінили моє життя. Ось так :)

…
P.S. Огляд в лікарів показав, що з моїм хребтом все гаразд, вони навіть були здивованими такими результатами. Хтось казав, що я народився в сорочці, а я підносив очі до гори, бо знаю – там мене хтось тай любить :)
А зараз зявилася нова традиція - кожний рік їздити на цей водоспад. І хоч на жаль(хоча хто зна?) камінь з якого я падав, вже зруйнований, та все ж каміння на яке я впав, залишається...