В колонках играет - Limp Bizkit "Behind Blue Eyes"
Настроение сейчас - сумно

Чому їх всіх тягне "туди", чому всі ставлять за мету виїхати за кордон?
Відчуваю себе як статист, німий спостерігач. Відчуття таке, немов всередині щось рветься, кожний раз, одне й те саме. Світ, яким була людина для мене, те що вона давала, віддавала, дарувала, все в один мент, лопається як мильна бульбашка. Оттак – раз, і нема. А в повітрі лиш виблискує самотня імгла... отак людина й зника,... а в середині зявляється лиш якась самотня пустота, незаповнена ніша, і хочеться залізти кудись повище, і хочеться дивитися по дальше, і не хочеться спускатися по-довше... і кричати хочеться, а воно не кричиться, і плакати хочеться, а воно не тече...

Одне й те саме відчуття, знайоме ще з дитинства. тебе покинули, тебе покидають. Залишається лиш помахати ручкою, змахнути сльозу, натягнути капюшона, вімкнути музику і вслухаючись в стукіт дощу, прямувати в невідому далечінь...



Ривок. Поїзд ось-ось поїде. прощавай. "Іди!" – і ти знаєш, що тобі не треба йти. "*А****, будь-ласка йди...". І ти йдеш, тому що треба йти, тому шо в тебе немає "квитка" на "цей" поїзд. І ти виходиш... не помічаючи нічого, окрім заслоненою фіранкою вікна. Не помічаючи здивованих людей, непомічаючи сліз, які скапують долу з твого підборіддя. Непомічаючи нічого, окрім розмитого поїзда, який невпинно відїжджає...


Сидіти і дивитись, відчувати і передбачати зміни, про які ніхто так і не здогадувався. Їхати, і боятися. Ще трішки і все зміниться, може змінитись. Що тоді буде? Невідомість, пустота! Кінець всьому, що тільки починало вирисовуватись. Помре все, що навіть не було ще народженим... Було страшно, невідомість лякала. Та це був найкращий вихід, кращий аніж отримати захисника.


Автобус поволі рушив, люди, які махають услід, сльози на обличчі, вони побачуть їх не скоро. І ти... сліз не було, тільки всередині щось розірвалося. Нехотілось плакати, не хотілось падати на землю, взагалі нічого не хотілося. дивне відчуття, лиш німий погляд услід...
...
...розмовляти ніхто не хотів, автомобіль мляво їхав вуличками міста. І куди було йому спішити? Відчуття безпорадності... ти нічого не зміг зробити. Настувного разу ви побачитесь... Неодмінно побачитесь!, та... невідомо коли. А може й не побачитесь. Ніхто на мав упевненості, що дожеве до цієї миті.
Всередині було щось одне, воно було велике і колюче.


Кількадесять кілометрів в сторону границі, останні настанови, як з одної, так і з іншої сторони. Всі бажали один одному добра, та насправді хотілося мовчати. Хоча і раділи – це був найкращий вихід. Можливо - це надія на життя. Принаймі для когось. Це шлях до повернення, для возєднання. Вони в це вірили.
Наївні!, та це було останнє на що можна було надіятись.
...
Дякую, тримайся. міцне рукопожаття. ... потім навхрест... щось більше ніж "щасливо", більше ніж довіра, БІЛЬШЕ!!! ...
Бережи себе...
Звук гальм... а потім він поїхав знову...
До зустрічі, до "воз'єднання"!


Коментувати не дозволено