Двері маршрутки зачинились лиш тільки но ми заскочили туди. Мабуть вже буде нецікаво казати що ми запізнювались, це діагноз :). Містечка, села, як і тополі проносились за вікном, в той час як ми з кумом обливались потами і говорили про все, все, все...

Час проносився нечутно, аж допоки ми наш бусік не поломився, і нас пересадили в нове коритце, яке стрімголів мчало до мети :)

[показать]
Місцинка, куди ми їхали, називається "під каменем", як розповідає легенда, так називається, тому що одного разу чорт вирішив зруйнувати Львів, скинувши на нього здорову каменюку. Взяв він її десь далеко, тай полетів, тримаючи у своїх кігтях, до львова. І так пролітаючи над одним селом, хтось взяв тай полоскотав його під ніжкою, і невтримав він каменюку, та й випустив її. А вона впала на горбок і досі ще там стоїть. А від того часу село так і називається: "під каменем":).

[показать]Коли ми приїхало - вже темніло, тай небо сердилось - збиралось на грозу. Ще й очікуваних зустрічальників не було :(, кілька сотнів метрів, підйоми, двері, розвалини, мури... а потім напівтемні довгі коридорі, які давно потребували ремонту. А в кінці
одиноко балямкається лямпочка, яка й освітлює нам дорогу. Перехід, поворот, потім новий коридор, і чомусь ти мимохідь переносишся в минуле - ще трішки із тіней виринуть монахи з широкими капішонами на головах, в подвірї будуть миготіти смолоскипи, кидаючи легкі блукаючі тіні на камянисті стіни... тіло пробирає незрозумілий трепіт, і ти намагаєшся ступати якомога тикше, щоб не порушувати цієї тишини скрипом старої
підлоги...

[показать]А вони в той час були в трапезні, три монахи, чотири наших дівчини, два маляри, собака і настоятель, який в той час розповідав про свої пригоди в чорногорії. Одразу в вічі кидається простота мови і... відсутність обмеження. Розумієш - він поводився так як і ми з тобою в своєму товаристві: жартував і ні з чого не кремпувався, критикував і сміявся.

Нашому приїзду були раді, робоча сила тут потрібна. Адже монастир знаходиться в розвалинах.

Колись, після війни, в 1956 році, з монастиря зробили політичну в'язницю, тоді в першу ж зиму спалили фактично все що горіло. Після цього з церкви зробили склади, конюшні і т.д., а з монастирського комплексу зробили психлікарню, яка ще й зараз займає третю частину монастиря.

[показать] Поїли, розбрелися по своїх кімнатах, подивились як пристосувались дівчата (вони тут вже другий тиждень), та й самі собі поселились:)
А потім і нічні поседеньки, біля свічок, з пивом і з одним з братів, а! нам товариство складав і собака цезарJ. Отак і сиділи, попиваючи пиво, і обговорювали щось з того що турбувало. Кожен раз щось нове, кожен те - що турбувало його... а потім, посеред ночі всі розходилися спати довгими і напівтемними коридорами, часто продовженнями яких є коридори психлікарні... від якої нас відмежовували лише двері, які зовсім не є звукоізоляційними, і часто, можна чути крики "з тої" сторони. Але, як тут жартують - ми думаємо що там хворі, а вони - що тут... і невідомо хто з них правий:)... сидячи в нашій кімнаті, навіть не завжди знаєш де шумлять: чи "за дверима", а чи то наші дівчата на кухні. За інших обставин, від такого б стало моторошно, але... незнаю, чому, та тут спокійно. Навіть попри гори будівельних матеріалів і сміття, невідремотованих приміщень і простих умов для життя, риштувань і напівзаваленої церкви. І якось спокійно ходити темними коридорами... тут відчувається спокій, таке враження, що ним тут просякло все: від повітря і стін монастиря, до самого відношення монах. Складається враження, що час тут зупинився, чи то пак сповільнився, вивільнивши натомість інше розуміння, інші потреби...
[показать] чому? - питання мабуть риторичне..." align="left" />

А потім наступний ранок, відсутність сніданку, і робочі будні. Сміття, яке нам приходилось виносити, розчищаючи кімнату, і крики божевільних за одними з дверей, порох, бруд, і багато працівників.
Дивування варварською поведінкою людей, які це понищили, і ентузіазмом людей, які це відновлюють. Енергетика розвалин церкви і монастиря, одним з елементів якого є матір Божа, яка простояла тут близько триста років, і на яку не посягнула жодна рука. Дивно... дуже дивно...

[показать] А поті традиційне складання буклетів, спілкування з монахами, перегляд фотографій, і зокрема старих, з виглядом монастиря на початку минулого століття. Остання ніч проведена тут, за якою наступний ранок, після якого і прощання, і щось ностальгічне… маршрутка мчить в сторону Львова, зайнята нами і наплічниками вся задня частина бусіка, пісні які співаємо ми… повернення, скільки їх вже було, але завжди відчуття втрати… ти їдеш звідси, їдеш, щоб як і домовитись - повернутись сюди зимою, а тобі все-рівно сумно, тобі чогось не вистарчає. Може того спокою, що панує там, може тої безтурботності і захистку який відчув в монастирі, може… незнаю. Та яке це має значення? Там мені було добре, і це відчуття назавжди залишиться зі мною!:)

Всі фотографії з мандрівки